Глава 7. Десь в міжпросторі

Перед тим, як провести фрегат крізь портал, Феанор ще раз зайшов до каюти, але обидві дівчини відмовились йти з корабля. А от піти помилуватись моментом проходження порталу – Ніель не відмовилась. Це дійсно було неймовірне видовище!

Перед кораблем небо набуло нічних кольорів й вкрилось зірковим мереживом, між сплетіннями котрого спалахувало веселкове сяйво. Пухнасті хмари розлетілись колом, утворюючи отвір, довкола якого замерехтіли яскраво-блакитні блискавки, видаючи помірне тріскотіння. А сам прохід вигравав всіма відтінками бірюзи. Кілька хвилин чарівного польоту – й фрегат знов плив просторами безхмарного неба Тайвуорі. Щоправда, обшивка корабля в якийсь момент видала жахливий скрегіт, але Феанор заспокоїв, сказавши, що таким чином вони пройшли ідентифікацію й, оскільки сам фрегат не зупинився – їх пропустили.

Вони оминули стороною вже знайому Прокляту долину, в котрій періодично з’являлось мандрівне місто Тіней. Ніель добре пам’ятала їхню втечу від того міста в минуле відвідування Тайвуорі: це було моторошне видовище, коли бруківка виникала ніби нізвідки й намагалась їх нагнати. Варто було лиш торкнутись бодай одного камінця її, й ти міг навіки заблукати в тому місті. А з нього ще ніхто не повертався.

За годину фрегат пристав до тераси замку володаря Тайвуорі – Лайремі, котрий приходився рідним дядьком Феанору. На них вже чекав цілий загін воїнів – безпека тут явно не була пустим словом. Впевнившись, що на кораблі немає сторонніх, їм дозволили з нього зійти. Володар Лайремі прийняв їх одразу, й після короткого привітання почав з невдоволеного тону:

– Я ж попереджав – не лізти поки до тієї печери.

– План вимагав коригування, – похмурим поглядом окинув Ніель капітан. – Хотіли на місці з’ясувати всі нюанси.

– І тепер його не просто коригувати треба, а повністю змінювати, – не менш похмуро дивився на нього дядько. – Нічого пояснити не хочеш?

Скоса блимнувши на дівчат, Феанор мотнув головою:

– Потім.

– Гаразд, – збагнув його небажання говорити при свідках Лайремі, – я віддам розпорядження, щоб наших гостей розташували у підготовлених апартаментах.

– Ні! – Ніель й сама не очікувала від себе такої реакції. – Оскільки я братиму безпосередню участь в цьому вашому божевільному дійстві – я маю право знати всі подробиці.

– Тобто? – Лайремі перевів погляд на племінника. – Ти не попереджав, що в операції буде задіяно дьєру Ніель.

– Дьєру Ґріану також, – пропікаючи сердитим поглядом Феанора, додала пустотниця.

– Навіть так? – кивнув володар. – Гаразд, але спочатку я все ж хотів би поговорити з племінником наодинці. Вас проводять й ви зможете відпочити.

Не очікуючи на їхню реакцію, Лайремі кликнув когось зі своїх підлеглих й дівчат відвели поверхом нижче. Селитись нарізно вони категорично відмовились, тому просто зайняли одні з двох апартаментів, що надали їм обом.

Ніель страшенно хотілось викупатись, наче це могло допомогти позбавитись тривог, страху й розпачу. Ґріана поплелась за нею й всілась на пуфик поряд з ванною, дивлячись десь перед собою.

– Як думаєш? – замислено потерла вона перенісся. – Цей Лайремі теж був в курсі з приводу того, кого і як використовуватимуть?

– Мені все одно, – буркнула Ніель, занурюючись у запашну піну.

– Добряче ж тебе прихопило! – насмішкувато хмикнула пустотниця. – Зрештою, вони отримали що хотіли.

– Він, – поправила її Ніель.

– Гадаєш, твій Ґілланор… чи Ілісс був з самого початку проти? – їдуче скривившись, похилитала головою Ґріана.

– Знаєш…, – повернулась до неї дівчина, – мені й це зараз байдуже.

– Схоже, комусь треба добре відпочити, – підвівшись, пустотниця рушили до дверей. – Я там розберусь з ліжками, а ти тут не засни.

– Угу, – буркнувши, Ніель миттю прикрила повіки лиш тільки за подругою зачинились двері.

Спати дійсно хотілось невимовно. Й треба було б вибратись з ванни, але тепла вода так розморила, що навіть на таку просту дію не було ніяких сил. Дівчина навіть не помітила, як провалилась в якусь подобу сну, тому що відчуття тут були далеко не змазані, як уві сні – навпаки, вони здавались ще більш яскравими. Але саме відчуття, а не простір що її оточував.

Ніель начебто й залишалась у ванній, але все довкола стьмяніло й набуло не зовсім чітких контурів. Вона спробувала прокинутись, але їй не вдалось, й у голові нервово застугоніла думка, що вона знов якимось чином потрапила до просторової пастки. Дівчина почала поглядом відшукувати стабільну точку, й боковим зором помітила рух трохи ззаду ванни. Озирнулась й завмерла: просто на неї повз величезний чорний змій з фіолетовим візерунком вздовж всієї спини й синіми, як море, очима…

Першою реакцією було цілком здорове з точки зору нормального глузду бажання втекти, пожбуривши в змія чимось, що хоча б увагу його відволікло. От тільки в неї наразі від здорового глузду, схоже, залишились лиш спогади, що блискавично промайнули в голові й щезли, тому, вона продовжувала спостерігати за тим, як цей велетенський змій наближається до неї. Вже за мить частина його мінливого у тьмяному світлі тулуба занурилась у воду з протилежного боку ванни й нахабно ковзнула від щиколоток, вздовж ніг, ледь торкаючись стегон, немов дражнячи, обплела довкола стану, буквально захоплюючи в полон й, коли дівчина опинилась у щільних змієвих кільцях, перед нею виринула його голова.

Ніель не знала як реагувати. Її руки він лишив вільними, а, значить, залишив їй можливість зникнути. Щоправда, вона й зі скрученими руками це могла б зробити, аби лиш не антимагічні браслети.

А він дивився на неї своїми синіми, як море очима. Море, в якому він вчив її плавати. В якому їй хотілось тонути. І зараз також. Навіть ця його іпостась вже не лякала.

Вона потягнулась рукою до його голови й торкнулась вологої пружної шкіри. Тілом змія прокотилось тремтіння, й Ніель здалось, що видовжені зміїні зіниці на якусь мить стали цілком людськими, а очі до болю знайомими. Дівчина хотіла обійняти його й другою рукою, прагнучи впевнитись у баченому, але перед очима в неї раптом все завертілось і її висмикнуло з того проміжкового стану до реальності, що гримнула на неї сердитим голосом Ґріани: