6.2

Ніель так і застигла, зарившись у долоні. Всередині щось обірвалось і серце пропустило удар. Скільки вони були знайомі? Кілька тижнів? І весь цей час він її дурив і… оберігав? Якщо вірити Феанору. Проте, вона своїми вухами чула ту розмову. Й Ґілланор жодного разу не обмовився й словом, що чогось від неї хоче, окрім неї самої. Вона добре пам’ятала його слова: «Тільки не зникай, тому що я буду йти за тобою, куди б ти не пішла».

А що сказав би Ілісс? Що з ним зроблять тепер? Чи пам’ятатиме взагалі про неї? І, як тепер їй з цим жити? Вона теж пішла б за ним. Тільки… куди? Її Ґілланора більше нема. Якщо вірити Феанору, то вже зовсім скоро з’явиться чудовисько ще більш жахливе, аніж те, яким був Ілісс, про якого вона чула: безжальний псих, котрий особисто знищив з десяток тільки ілюзійників.

Їй просто пощастило, що вона не встигла з ним перетнутись. Навіть дивно, що він особисто не зайнявся полюванням на неї. Схоже, дійсно перемкнувся на більш приємні для нього справи, хоча вбивати, казали, він теж любив. Подейкували, що останнім часом він більше приділяв увагу розвагам. На чому, якщо вірити Феанору, й попався. І в цього монстра вона безтямно закохалась…

Ніель прибрала руки від обличчя й підвела очі на чоловіка. Спіймавши її погляд він похмурився й опустився у крісло:

– Я б не зміг його врятувати, якби залишився там.

Феанор скреготнув зубами. Він ніколи не був боягузом. Але в тій ситуації реально склалось так, що або вони обидва будуть схоплені, а разом з ними й Ніель, або ж один міг встигнути вислизнути й врятувати це дівчисько. Й цим одним виявився він.

– Його вже нічого не врятує? – глухим голосом ледве вичавила з себе Ніель.

– Його не вб’ють, якщо ти про це, – зло процідив він, хоча злився більше на себе. – Тобі від цього полегшає?

Не полегшає їй. Зсередини все роздиралось на шматки. Так погано було лиш коли батьків катували привселюдно. Це була показова страта одних з найкращих ілюзійників, котра мала б заохотити інших самим з’явитись й добровільно позбутись своїх здібностей. Дорхадська еліта, як і велхоннська, жили тим, що крали енергію в невдачливих громадян, потрапивших до їхніх пасток, звідки саме ілюзійники їх і витягали. Тому, їх і нищили нещадно. Хоча й були ті, хто добровільно відмовлялись від своїх здібностей заради більш спокійного життя, якщо пощастить таке прожити.

– Що з ним зроблять? – питала й боялась відповіді, хоча й сама її знала.

– Каармі добре знається на сутностях й на тому, як їх змінювати, – відповідаючи, Феанор дивився повз неї, щоб не бачити того, що виплескувалось з її очей. – Першою, над ким вона експериментувала, була її сестра, котру ти й порішила. Не уявляєш, до якого ступеню люті ти довела цим Каармі, – повернув він погляд на дівчину. – Якби не давня ворожнеча між Іліссом і його тіткою, він би особисто зайнявся полюванням на тебе. І я не певен, що від нього тобі вдалося б втекти.

Зіпершись ліктями на коліна, Ніель зронила обличчя у долоні. Вона давно не почувалась загнаною до глухого кута. От тільки з цього – виходу вона не бачила. Зараз для неї все втрачало сенс. Не буде поруч Ґілланора – одного разу вона не втримається й просто здасться Іліссу. Навіть, якщо потім пошкодує про це.

– Його можна буде… повернути знов? – підвела стьмянілі очі на Феанора дівчина.

– Його не повертали, – досить різко уточнив чоловік. – Ніхто не знає, яким би він був, якби не досліди його матусі. Від нього лиш відокремили найстрашніше.

– Гаразд, – нервово зітхнула Ніель. – Ще раз це відокремлення можна повторити?

– На це питання може відповісти лиш Карсанна, – Феанор помовчав, наче роздумуючи над тим, що збирався сказати. – Минулого разу, наскільки мені відомо, він ледь не загинув під час розділення. Але не факт, що нам вдасться його захопити знов.

– Жодного шансу? – їй хотілось почути хоч якусь втіху, та цей чоловік був явно не з тих, хто вмів втішати.

– Шанс завжди є, – хмикнув він, – тільки не всім вдається ним скористатись.

– І що для цього потрібно? – вона була ладна вчепитись хоч і в соломинку.

Феанор окинув її важким поглядом й продовжив досить сердитим тоном:

– Можеш вважати це маніпуляцією, але потрібно саме те, для чого тебе й хотіли використати.

Останнє слово неприємно різонуло слух й, ще кілька годин тому, Ніель би визвірилась у відповідь, але зараз було начхати: злість, досягнувши своєї точки кипіння, випарувалась, залишивши болісну пустку.

– Що саме? – проковтнула вона образу.

– Книга Чорного Вогню Наураву, – чоловік дивився їй просто в очі, очікуючи реакції.

– Це через неї ви попались?

– Попались ми через Даіву, котрий зумів вислизнути з-під контролю й сповістити Каармі, – гнівно процідив Феанор. – Ілісс хотів сам спробувати розібратись хоча б з зовнішніми ілюзіями й, поки я возився з гондолою, на якій ми прилетіли, він пішов до печери. Коли до неї наблизився я, то почув його крик, щоб повертався за тобою. Я встиг нарахувати сімох мисливців-перевертнів. Це навіть для колишнього Ілісса було багато. А ці були ще й з артефактами-блокаторами обертання. Там шансів не було і в нас двох.

– Я обійду ці пастки, – Ніель випрямила спину й втупилась у чоловіка.

– Ти їх ще навіть не бачила, – скептично хмикнув той.

– Я піду з нею, – втрутилась й Ґріана, що весь цей час мовчки слухала. – Все ж таки я маю родову пам’ять пустотниць, й з пастками розібратись теж зможу. Хоча б спробую.

Феанор обвів їх пронизливим поглядом:

– Я нікого не примушую.

– Давай без цього! – похмуро пирхнула Ніель.

– Гаразд, – кивнув він, – але спочатку ми вирушимо до Тайвуорі. Нам потрібна серйозна підмога.

– Свого знайомця з Крилами Хаосу покликати не хочеш? – їдуче сміхотнула Ґріана.

– Обійдусь, – сердито блимнув на неї Феанор й рушив з каюти: – За пів години вирушаємо. Хто хоче – може ще передумати, – й зник за дверима.