6.1

Феанору дуже хотілось й самому залитись вином, щоб вже ні про що не думати, але вистачить з нього й однієї п’яної ілюзійниці. Зараз це точно не на часі. Він очікував сповіщення від своєї людини з палацу володаря Велхонни, оскільки від Ілісса вже був певен, що не надійде – всі терміни спливли. Якби йому вдалось відбитись, вже був би тут, або хоча б звістку подав. Але на їхнє затримання кинули надто багато сил: там навіть колишньому Іліссу було б несила відбитись, а з обмеженими здібностями – тим більше.

Клятий Даіва! Попереджав же, що та, Хаос її роздери, сова ще створить проблеми! Але Іліссу до нестями сподобалась ідея перетворити ту потвору на свій додатковий підживлювач, а для цього вона мала бути на волі. Й, поки не з’явилась Ніель, сову вдавалось контролювати. Та, схоже, закоханість дійсно робить чоловіків ідіотами, й контроль ослаб, чим Даіва й скористався. Навіщо він це зробив? Можливо, з помсти за необхідність коритись. Адже в ньому було сконцентровано саму ту частину Ілісса, котра взагалі була некерованою.  

Але бачити Ілісса закоханим було незвично. Хоча, зовні це й не відображалось, та варто було зачепити тему Ніель й того, що вона мала б зробити, як в його очах миттю спалахувала лють: здавалось, що ще слово й він вп’ється іклами у горлянку. Колишній Ілісс таким не страждав.

Тому Феанор й запросив на фрегат Ґріану. Вона хоч і не була тепер повноцінною пустотницею, та все ж могла б оцінити ступінь складності пасток й ілюзій, що закривали вхід до печери, де зберігалась Книга Чорного Вогню Наураву.

Книга, котру з тисячу років тому створили могутні маги Велхонни, вполювавши, до речі, якогось стародавнього пустотника, й зробивши його сутністю цієї книги. Вона створювала нові заклинання, яких ще не існувало, й це давало перевагу саме клану Науравів, котрий завдяки їй і став панівним.

Та, коли апетити клану стали сягати далеко за межі Велхонни, за книгою почалось полювання. Хто тільки не намагався її викрасти! Зрештою, це вдалось тайвуорцям – народу матері Феанора. Триста років тому книгу було сховано в одній з печер Межимир’я – світу, що складався лиш зі скель й був непридатним для життя. Сховали так, що знайти не могли навіть нащадки тайвуорців. Лише нещодавно дядькові Феанора – володарю Тайвуорі – вдалось розшифрувати давні записи, котрих збереглось замало, й відшукати місце сховку. Але увійти туди ніхто не зміг: наразі не залишилось магів, здатних розвіяти всі ілюзії, що прикривають пастки. Та й що там за пастки – теж ніхто тепер не знав. Вся надія була на Ніель, щоб хоч ілюзії прибрала.

От тільки Ілісс, поки рятував її від отрути мантікори, встиг вляпатись по самі вуха! І подумати про нього не міг такого. Цинік до мозку кісток, навіть після позбавлення частки монструозності, здавалось, не здатен на подібні почуття. Та ця дівчина, схоже, якимось чином захопила його так, що він вбивати за неї був ладен.

Роздуми перервав звук магічної пошти. Феанор підтягнув до себе плаский кристал й пробіг очима сповіщення. Скреготнувши зубами, він переслав його дядькові: той вже сам зв’яжеться і з дорхадським й з велхоннським підпіллям. Чоловік аж кулаком по столу пристукнув: через одне дівчисько доведеться всі плани перебудовувати!

– Бібліотека готова! – від скрипучого голосу Фаро він ледь не здригнувся – так несподівано той пролунав.

– Вже?! – окинув його скептичним поглядом. – А холодильний відсік?

– Я його першим й довів до ладу, – похмуро буркнув тхір.

– А кричав – кілька днів! – Феанор підвівся з-за столу й рушив до дверей. – Ледацюги!

– Будеш перевіряти? – задріботів за ним слідом малюк.

– Потім перевірю, – кинув не озираючись й потягнувся до ручки дверей каюти навпроти.

– А десерт? – нахабно зіщулив свої очі-намистини Фаро.

– Ввечері, – їдуче всміхнувся Феанор. – І, якщо хочеш отримати його вчасно – крокуй на камбуз й допоможи Варно.

– Я – не кухар! – вперся лапками в боки тхір, свердлячи сердитим поглядом капітана.

– Зате я тут командую, – знущально відрізав чоловік. – Тому, йдеш і допомагаєш, – він штовхнув двері й увійшов всередину, залишаючи малюка в коридорі пихкотіти від злості.

Ніель миттю зреагувала на його появу, прокидаючись й ледве підводячи голову з подушки:

– Мене ще спати таким чином не вкладали, – хрипко промовивши, вона потягнулась рукою до голови. – Що ж так хитає?

– Не вмієш пити – не берись, – з чималою долею сарказму хмикнув Феанор.

З невеличкого планшета в нього на боці він дістав плаский флакончик й, накапавши з нього в келих кілька крапель, долив води з графина й протягнув дівчині. Проте, та не спішила пити, підозріливо поглядаючи на рідину, поки келих не забрала Ґріана. Потримавши його в руках, простягнула Ніель:

– Там лиш нейтралізуюче наслідків надлишкового пияцтва, – глузливо всміхнулась вона.

Дівчина з радістю вихопила келих з рук подруги: пити дійсно хотілось і дуже! Виковтала миттю, отримавши неабияке задоволення вже від того, що до рота потрапила рідина. Все ж таки пити вино на пустий шлунок – ідіотизм.

– Отямилась? – не надто добрим тоном спитав Феанор.

– Натякаєш, що можу забиратись звідси? – почала сповзати з ліжка Ніель, відчуваючи, що її стан поступово приходить до норми.

– Якби мені було потрібно, аби ти звідси забралась – я б тебе не затримував, – досить злим поглядом окинув він її. – Яке мені діло до того, де і в якому стані ти збираєшся вештатись?

– Тоді – що?! – потерла вона очі, намагаючись повернути їм звичну концентрацію.

– Ілісс вже у Велхонні, – прибив її відповіддю Феанор. – В лабораторії його люблячої матусі, – останніми словами добив остаточно. – Даіва – там же.