Глава 6. Тебе дійсно хочеться вбити!

Сонне закляття миттєво збило Ніель з ніг й Феанор ледь встиг підхопити її на руки. Вклавши дівчину у ліжко, він розвернувся до своєї команди, що спостерігала за цим навіть без тіні подиву.

– Що?! – втупився у тхора. – Відвели душу, поливаючи мене лайном?

Окинувши капітана оцінювальним поглядом, малюк їдуче зазначив:

– Судячи з твого вигляду, воно до тебе не долетіло.

– Фаро! – рикнув на нього Феанор, гнівно сяючи своїми майже чорними очима. – Не забагато береш на себе?!

– А хіба я неправду сказав?! – обурено округлив й без того круглі очі тхір. – На тобі ж і тіні плями нема! То про яке лайно ти кажеш?

– Я бачу ви занадто розслабились, – сердито стиснувши губи, капітан переводив погляд з одного на другого. – На вечерю має бути приготованим тайвуорський десерт, – кинув він Варно.

– Його готувати треба, щонайменше, десять годин! – спантеличено вигукнув хлопець.

– От і не стій тут, – махнув головою в бік дверей Феанор.

Розлючено пирхнувши, Варно вилетів з каюти.

– А ти, – зловісно ошкірився на тхора чоловік, – розшириш холодильний відсік й прибереш з нього намерзлу кригу. Потім збільшиш площу бібліотеки й перенесеш туди всі книги зі сховища. Заразом створиш каталог книжок, щоб не доводилось шукати надто довго те, що потрібно.

– Що?! – Фаро ледь не впав зі стільця, на якому очікував на персональну каверзу від капітана. – Це кілька днів праці!

– Не прибідняйся, – знущально всміхнувся Феанор. – Якби ти так працював, як язиком любиш патякати, вже давно б це зробив. А тепер мені набридло чекати. Тому, десерт не отримаєш, поки хоча б холодильне відділення не приведеш до ладу.

– Садист! – буркнувши наостанок, тхір зник.

Повернувшись до кают-компанії, чоловік потрапив одразу ж під пропікаючий погляд пустотниці:

– Невже ти не дав їй піти?! – їдуче хмикнула вона.

– А от тебе я точно не затримую, – відвертаючись, кинув їй і впав у крісло, заплющуючи очі.

– Не хочеш мене бачити тепер? Вирішив, що теж можна використати й викинути? – погрозливо процідила дівчина.

– Тебе ніхто не використовував, – не підіймаючи повік, буркнув Феанор. – Тому, можеш просто піти. Все одно доведеться змінювати всі плани.

– Справді?! – зловісно рикнула пустотниця. – Не використовував?! Чи не ти висмикнув мене з мого світу, щоб увіпхнути в тіло своєї нареченої?

– Не починай! – чоловік вперся руками у підлокітники й зблиснув на неї хижим поглядом.

– Чому? Тому що тобі це не подобається? – зневажливо викривила вона губи. – Ти ж не замислювався, коли намагався врятувати свою наречену, що занапащаєш іншу істоту? Я ж усього лиш якась пустотниця. А ти хоч знаєш, чому ми живимось вами? – гнівно зблиснула вона своїми сіро-хмарними очима. – Гадаєш, це ми почали? Ні, дорогенький! Це люди почали вриватись до нашого світу, й ми змушені були якось на це відповісти. Вашим же магам затісно було чомусь. А ще хотілось на дурняк використати чужу силу. Скількох пустотниць й пустотників відловили, щоб помістити до артефактів? А скільки з нас зависли через це у проміжному світі?! Ви не залишили нам вибору, закривши шлях до нашого Вартеллісу! Вириваючись від вас, пустотники втрачають можливість повернутись додому. То чому ж ми не маємо права підтримувати своє життя так, як нам це доступно? Чи не ви чините так само? І ти – не кращий! Повір, тебе дійсно часом хочеться вбити!

– Замовкни! – гарикнув Феанор, підхоплюючись з крісла. – Мене не обходять проблеми пустотників!

– Аж, он як! – підскочивши до нього впритул, втупилась в його очі дівчина. – А проблеми Ґріани тебе обходять?

Цупко вп’явшись в її плечі пальцями, чоловік струсонув нею, розлючено прошипівши в обличчя:

– Не смій!

– Чому? – зухвало дивилась йому в очі. – Боїшся почути, що творив з нею перший радник твоєї любої бабусі? А він же наче був людиною. Навіть ми зі своїми жертвами так не обходимось. В усякому разі, якщо вони й помирають, то хоча б відчувають задоволення, а не жах. Та навіть ми не випиваємо життєву силу до кінця.

– За-би-рай-ся! – відштовхуючи її від себе, відкарбував Феанор. – І, щоб я тебе більше не бачив!

Гучний ляпас змусив його добряче смикнутись.

– Не смій поводитись зі мною, як з річчю! – остаточно зірвалась пустотниця. – Це ти притягнув мене сюди! Це через тебе я маю жити з тими жахливими спогадами, від котрих збожеволіла твоя наречена й віддала перевагу померти! А тепер ти звинувачуєш мене в тому, що я зберегла це тіло, котре ти й намагався врятувати, а, заразом, і її пам’ять?! Доведеться змиритись тобі з тим, що я і є Ґріана. Тільки не та зламана лялька, котра боялась й очі підвести, – вона смиконула чоловіка за відвороти його сорочки, змушуючи дивитись їй в очі, – а та, хто здатна дати відсіч. І я нікуди не піду, допоки тут знаходиться Ніель!

Феанор нервово реготнув, смикнувши забитою щокою:

– Пустотниця переймається долею тієї, хто полює на її співродичів?

– Я знала що серед людей найбільші ідіоти – чоловіки, але не думала, що настільки, – зневажливо пирхнула дівчина. – Ніель – чесніша за вас всіх. Вона полює не за нами, а лиш витягає жертв пустотників, зберігаючи їм більше сили. А вбиває вона якраз людей, котрі вирішили, що можуть вподібнюватись нам, відрізняючись при цьому ненажерливістю. Тому, й пустотники не чіпають її.

Він перехопив її зап’ястя й застиг, втуплюючись в імлисті очі. Вона бентежила його. До нестями. Кожною рисою нагадувала Ґріану. Ту Ґріану, котру він пам’ятав, окрім погляду: так зухвало вона ніколи не дивилась, й частіше дійсно опускала очі долу. Ця була іншою: поривчаста, рішуча, смілива. Його й бісила ця разюча відмінність, й притягувала. Сам собі здавався зрадником. Хотів прогнати її, щоб більше й не бачити, і не міг. Почувався загнаним до пастки, хапаючись за ілюзорну схожість цієї Ґріани з тією, котру він навіки втратив.

Феанор відпустив її руки:

– Роби, що хочеш. Якщо вирішиш приєднатись до мене, щоб дістатись горла моєї любої бабусі – ласкаво прошу.