5.2

За кілька хвилин повернувся Феанор:

– Можеш переодягнутись у каюті навпроти, – буркнув їй так, наче це вона намагалась його використати.

Стрімким кроком Ніель вийшла за двері й зачинилась у каюті, котру їй не надто люб’язно надали. Костюм, що лежав на ліжку, цілком відповідав тим, які вона звикла носити. Рвучкими рухами дівчина натягнула його на себе й знесилено впала на постіль, закриваючи обличчя долонями.

Хотілось навіть не плакати – кричати. Практично вперше підпустила так близько до себе людину й отримала від неї удар в спину! Істинний змій: вповз до неї в душу, обвив її своїми щільними кільцями й вгризся іклами в самісіньке серце, сповнюючи смертоносною отрутою.

А померти дійсно хотілось… Сама ж собі дозволила закохатись, хоча й відчувала в ньому якесь подвійне дно. Як остання дурепа сподівалась, що доля нарешті вирішила їй усміхнутись, та замість усмішки отримала знущальний вишкір. Все в найкращих традиціях її життя. Схоже, що радощі в ньому явно не заплановані. В усякому разі, довготривалі.

Та найгірше було те, що всередині все роздиралось від невідомості. Ненавиділа його! Ненавиділа й боялась за нього. Справді, як остання дурепа. Стискала кулаки, вгризаючись нігтями в долоні до болю, й разом з тим хотіла відчути його подих, доторки, цілунки. Почути спокусливий шепіт. Заринути до звабливих очей, котрі постійно обіцяли неймовірне шаленство. Божеволіла від думки, що нічого цього вже може не бути, проте, до останнього сподівалась, що ще трохи й почує його кроки, побачить насмішкуватий погляд й втоне в його обіймах.

А ще до неможливості хотілось вірити у слова Феанора, що він відмовився її використовувати. Ніель пам’ятала ту підслухану розмову й, схоже, йшлось в ній дійсно про неї. І про те як самовіддано Ґілланор брехав їй, коли вона в лоб заявила про свої підозри, теж пам’ятала. Наївна! Хто ж в подібному зізнається?! Але їй хотілось бути ошуканою. Хотілось почути те, що почула. Хотілось… До болю хотілось! Щоб ще хоч трохи пожити в тій щасливій ілюзії. Та, схоже, ілюзії вирішили познущатись з однієї з найкращих ілюзійниць, заманивши до найреалістичнішої з них й безжально викинувши її потім звідти до осоружної дійсності, де вона – просто та, чиї здібності комусь потрібні.

Її розпачливі думки перервав обережний стукіт. Неохоче підвівшись, Ніель наблизилась до дверей і прочинила їх. В коридорі стояв Варно – рудий милий кок Фаронгіла, що вмів страшенно проникливо грати на скрипці. Ніяково усміхаючись, він кивнув очима на тацю в його руках:

– Фаро сказав – ти не в настрою. Вирішив принести окремо від інших. Але, якщо хочеш, – він озирнувся на кают-компанію, – віднесу туди.

– Не хочу, – хитнувши головою, дівчина відступила, пускаючи його всередину. – Фаро, як завжди свій писочок впхне кудись, – іронічно хмикнула Ніель.

– Ой, та прошу! – миттю пролунав скрипучий голосок тхора й одразу за ним з’явився й він. – Що такого, як я послухаю, що коїться на моєму ж фрегаті?!

– Твоєму?! – кахикнув Варно, розставляючи на столі наїдки й напої.

– От не чіпляйся до слів! – тупнув лапкою малюк й швиденько застрибнув на найближчого стільця, намагаючись здаватись хоч трохи вищим. – Я і є фрегат, значить, маю право!

Ніель з байдужістю дивилась на всі ті страви, що притягнув їй Варно, й розуміла, що жодної з тих смачностей зараз не те що не хоче, а й не зможе з’їсти: шматок в горло не полізе. А от вино її зацікавило. Вона вкрай рідко вживала щось міцніше соку, оскільки з її темпом життя треба було практично завжди мати тверезу голову, щоб вижити. Та зараз їй було начхати й на власні правила, й на власну безпеку. Самостійно плеснувши собі повний келих під трохи збентежені погляди своїх співрозмовників, вона осушила його одним махом.

Шлунок обдало теплом, що поступово перетворювалось на жар, швидко розповсюджуючись венами, й вже за кілька хвилин цей жар палахкотів на її щоках, потроху стукаючи в мізки. Це хоч трохи змусило її скинути напругу й вона потягнулась за наступною порцією. Та пляшку швидко перехопив Варно:

– Може б ти спочатку поїла? Я все ж старався.

– Варно! Сонце моє руденьке! – ледь не сміхотнула дівчина, оскільки відчула, що вся її напруга саме у сміх й починає трансформуватись. – Я знаю, що все, що ти готуєш – смачніше смачного! Але зараз я хочу не наїстись, а напитись. Щоб в голові жодної думки не затримувалось, поки вона не луснула.

– Послухай, – трохи непевно почав хлопець, – я розумію, що… Феанор інколи поводиться як…, – затнувся він, підбираючи слова.

– Як козел! – нервово сміхотнувши, продовжила за нього Ніель. – Котрому дуже хочеться обламати роги, а потім відкрутити голову.

– Тільки голову? – хрипко перепитав Фаро.

– О-о-о! – лихоманково сяючи очима, повернулась до нього дівчина. – Те, що ти мав на увазі, відкрутити я хочу декому іншому. Але він, на жаль, поки за межами моєї досяжності. Тому, обмежусь, мабуть, рогами. Голову й інші частини тіла залишу Ґріані: треба ж і їй душу відвести.

Двері рвучко прочинились й до каюти увійшов той самий, чиї роги їй добряче муляли:

– З координатами визначилась? – без церемоній процідив крізь зуби Феанор.

Вихопивши пляшку з рук Варно, Ніель приклалась просто до горла й виковтала ледь не все, що залишилось, поки сам капітан не висмикнув її в неї з рук:

– Збожеволіла?! Куди ти збираєшся йти в такому стані?!

– Тобі яка різниця? – ображено підтиснула вона губи, невдоволено позираючи на відібраний в неї засіб розслаблення. – Ти свою місію виконав? Виконав! – заповзято мотнула вона головою й, похитнувшись, вхопилась за спинку крісла, з якого на неї з цікавістю позирав тхір. – Моя подальша доля – тепер не твоя справа. Та й звітувати, – її голос враз знітився, – все одно нема перед ким, – намагаючись йти рівно, дівчина рушила до дверей й, оминаючи чоловіка, процідила крізь зуби: – Обійдусь без подачок. Висади на найближчому до міста березі.

Вона зробила ще один хиткий крок і в спину їй полетіло закляття.