5.1

– Хаос вас розвій! – розлючено гарикнула Ніель, схопивши чоловіка за комір та струснувши ним. – Забавку з мене зробити вирішили?!

Феанор перехопив її зап’ястя й ривком підскочив з крісла, міняючись місцями з дівчиною:

– Заспокойся! – втиснув її руки у підлокітники. – Якщо тобі стане легше, то Ілісс відмовився тебе використовувати! Ще й мені погрожував. Через що ми зрештою і вляпались сьогодні.

– Я зараз заплачу, – процідила крізь зуби Ніель. – Спочатку іграшку з мене зробили, а тепер на жалість розвести зібрались?! Не вийде!

– Жалість?! – гримнув Феанор. – Та до Хаосу твою жалість! Можеш нічого не робити! Подумаєш: половина Велхонни захлинеться кров’ю! А твій милий Ґілланор стане ще страшнішим монстром ніж був!

– Він – не мій! – підскочивши на ноги, буквально виплюнула вона слова в обличчя чоловіку.

– Справді? – зло ошкірився той. – Тільки чомусь за тебе горлянки рвати готовий і, коли побачив, що троє мисливців кудись помчали, погнав мене навперейми, щоб тебе в першу чергу встигнути вихопити в них з-під носа.

– Маєток же захищений, – їдуче мало не прошипіла вона, вже й сама почуваючись отруйною змією.

– Був! – рикнув у відповідь Феанор. – Поки Даіва не зруйнував захист. Кляте опудало! Пропонував же його у клітці тримати! Так самовпевненості мого племінничка лиш позаздрити можна!

Ніель закусила губу: хотілось кричати й вбивати. От цього чванливого розумника першим би вдавила! Допоміг по дружбі – називається!

– Мене ледь не вбили мантікори, – кривлячи у зневазі губи, виштовхувала вона слова.

– На них ніхто не розраховував, – буркнув Феанор. – З’явились зненацька. Добре, що то був все ж Ілісс: отрута зміїв-перевертнів нейтралізує отруту мантікор.

– Без тебе знаю, – штовхнувши його плечем, підійшла ближче до стола Ніель й налила й собі того напою, що пив перед цим Феанор – виявилось, тонізуючий напій. – Тобто, – згадавши останню розмову перед Лумеларом, розвернулась до нього дівчина і її очі не віщували йому нічого доброго, – ти підло брехав, коли казав, що не можеш прорватись непоміченим до Рунеля?

– Не брехав, – відвів очі той. – Мій дядько по матері – володар Тайвуорі – нещодавно домовився з Радою Рунеля, щоб мене пропустили, як торговця.

Ніель витріщилась на нього:

– Тайвуорі теж в цій грі?!

– Як і Дорхад.

– А-а-а, – зловісно вишкірилась дівчина. – Я зрозуміла. Ілісс отримає Велхонну, як законний спадкоємець, ти – Дорхад, як все ж онук королеви, – вона здивовано війнула бровою: – А що ж отримає Тайвуорі?

– Спокій на кордонах, – склав руки на грудях Феанор. – А що поганого в тому, що знайшлись люди, котрі хочуть позбавити інших від тих монстрів, котрі нищать все живе?

– Тільки не кажи мені, що ти так цим перейнявся, що ладен своє життя покласти на боротьбу, – саркастично хмикнувши, вихилила напій Ніель.

Феанор підійшов до неї впритул:

– Знаєш, я добре пам’ятаю, якою знайшов свою Ґріану, – гнівно відкарбував він, побіжно кинувши поглядом на Ґріану нинішню. – І нехай мною керує помста, але я не хочу, щоб подібне відбувалось з іншими. Можу ще про Варно нагадати, котрий свою сестру так і не знайшов, навіть після смерті Крейна.

– А мене, значить, не шкода! – не менш гнівним тоном вибухнула Ніель.

– Тебе ніхто не збирався кидати у лігво тих монстрів! – гримнув чоловік. – Всього лиш спробували вмовити трохи інакше. Ти ж відмовилась? А я не міг тоді розповісти всі деталі.

– Ще одне питання, – тицьнула вона пальцем у Феанора, – а яким боком в цьому всьому Рунель?

– Вони погодились сховати на якийсь час Ілісса, поки ми не знайдемо когось, хто дістане нам одну важливу річ. В Рунелі він був практично в недосяжності, – в нього сіпнулась щока: – Якби не клятий Даіва!

– Серйозний розмах, – кивнула Ніель, потягнувшись за яблуком.

– І все вперлось в тебе, – мало не пропалив її поглядом чоловік. – А потім в його впертість й небажання використовувати знову ж таки тебе.

– Я розчулена! – дівчина вгризлась зубами в яблуко так, наче це воно було уособленням всіх неприємностей, котре хотілось загризти. – Мене тільки попередити забули!

– Він і не хотів, щоб ти про щось дізналась, бо не хотів тебе вплутувати! – розлюченим тоном відрізав Феанор. – Зате тобі, схоже, взагалі начхати на те, що з ним зараз відбувається!

– Ви обидва мене підставили! – жбурнула вона недоїдене яблуко на стіл.

– Це я тебе підставив! Правда! – розкинув руками в сторони чоловік. – А він лиш підхопив. До речі, дійсно підхопив, – нагадав їй про її падіння й порятунок від нього. – Якби не Ілісс – ще невідомо, чи вибралась би ти з Лумелару.

– Якби не він, – Ніель затнулась, не бажаючи повторювати не найприємніше ім’я для всіх ілюзійників, – можливо, я взагалі не перетнулася б з тими мантікорами.

– Можливо, – пирхнув Феанор, сердито блимаючи на неї. – Гаразд. Я свою місію виконав: він хотів, щоб я тебе врятував – я врятував. Збираєшся піти? Озвучуй координати – доставлю, куди забажаєте, моя дьєро! – він манірно вклонився.

– Для початку одягом мене забезпеч, – кивнула вона на майку, що ледь прикривала білизну.

– Обов’язково! – чоловік вилетів за двері, гучно ними хряснувши.

Ніель впала у найближче крісло й, зіпершись ліктями на стіл, обхопила руками голову.

– І куди ти підеш? – подала нарешті голос Ґріана.

– Не знаю, – прошепотіла хрипким голосом дівчина, ледь стримуючи сльози.