4.2

Ніель прислухалась до кроків й, коли вони стихли, знов наблизилась до виходу на терасу, але голосів чутно вже не було. Повагавшись, вона вийшла зовні: зрештою, їй ніхто цього не забороняв. Проте, й тут стояла цілковита тиша. Якщо хтось й був у будинку, то Ґілланор, схоже, перемістився з ним деінде. Але й того, що вона почула, вистачало збагнути, що мова йшла скоріш за все про неї.

Спустившись сходами, Ніель поплелась до моря. Воно більше не лякало її: люди набагато страшніші за будь-яке море й монстрів, що можуть в ньому ховатись. Монстри хоча б відверто демонструють своє бажання тебе зжерти. А люди спочатку намагаються приспати твою пильність, щоб потім використати, або ж теж зжерти. Не всі, та все ж.

Нею завжди користувались. Так, вона розуміла, що завдяки своїм здібностям могла рятувати людей, витягаючи їх з пасток, але заради неї самої ще ніхто нікуди не кидався. На якусь мить здалось, що Ґілланор саме той, кому від неї нічого не потрібно. Але, саме – здалось. Він рятував її. От тільки – заради чого? Заради неї, чи заради того, що вона має зробити?

Мерзлякувато обхопивши себе руками, Ніель впала на пісок й втупилась у світлову доріжку, котрою збігало хвилями нічне світило Рунеля. Море вже не просто не лякало – хотілось, щоб воно поглинуло її. Швидко й безболісно. Без жодних відчуттів. Просто зникнути.

Гадала, що в цьому світі зможе знайти своє щастя? Схоже, зла доля не відпустить її й у найщасливішому зі світів, якщо такий взагалі існує. Навіть там їй дістанеться хтось, кому вона буде цікавою не сама по собі, а лиш через свої здібності. Все, що їй дісталось – кілька крихт уявного щастя.

Шурхіт піску за спиною видав кроки, але вона навіть не поворухнулась на них: ні тоді, коли опустившись позад неї, її обійняли й притягнули до грудей, ні, коли гаряче дихання обдало її вухо.

– Знов щось наснилось? – Ґілланор злегка куснув її за мочку.

– Скоріше, почулось, – злим тоном кинула Ніель, не бажаючи навіть критись.

– Ууу, – абсолютно спокійно протягнув чоловік, ковзнувши при цьому язиком вздовж її шиї й куснувши за плече. – І що ж ти таке почула, що так розізлилась? – збагнув він, що дехто щось підслухав.

– Тобі повторити? Чи сам згадаєш? – крізь зуби процідила вона.

– Я якраз пам’ятаю свої слова, а от ти, по-моєму, щось до них додумала, – глузливо хмикнув Ґілланор. – Хтось називав твоє ім’я?

– Ні, – мусила визнати дівчина.

– Озвучувались конкретно твої здібності? – продовжував ставити питання чоловік, одночасно нахабно мандруючи руками її тілом.

– Ні, – довелось визнати й це, хоча на той момент в неї не було жодного сумніву.

– Тоді… з чого ти взяла… що розмова велась про тебе? – він вже найнахабнішим чином заціловував її шию, перериваючись лиш на слова.

– З контексту, – сердито пирхнула Ніель, вже цілком усвідомлюючи, що аргументів в неї на користь своїх підозр нема ніяких, окрім власних відчуттів, на котрі вона звикла покладатись.

Голосно розсміявшись, Ґілланор впав на пісок й потягнув її за собою, притискаючи до грудей:

– Ти почула шматок розмови, в якому про тебе не йшлось і слова, й набудувала цілу змову!

Розвернувшись, дівчина вперлась ліктями в його плечі:

– І про кого ж йшла мова?

Стримано всміхаючись, чоловік прибрав з її обличчя волосся, що на нього впало й, ковзнувши п’ятірнею на шию, потягнув Ніель на себе:

– Тобі недостатньо знати, що не про тебе? – притискаючи до себе, не дав їй змоги випручатись з його обіймів. – І це не про недовіру. Я сам знаю кілька методів, як витягнути з людини інформацію. Для тебе ж буде безпечніше, якщо ти її не знатимеш.

– Щось незаконне? – підвела вона голову, намагаючись зловити його погляд.

Та в очах чоловіка зараз не було нічого, окрім хижо-хтивих вогників.

– З якого боку на це дивитись, – осміхнувся він. – Мені просто дуже потрібна одна річ, котру ретельно переховують. Й потрібна допомога однієї людини, що може до неї дістатись.

– І хто ця людина? – все ще сподівалась витягнути з нього хоч щось Ніель.

Хитро війнувши бровою, Ґілланор трохи здійняв голову й, дотягнувшись до її підборіддя, куснув його:

– Не ти, – спритним рухом він перехопив дівчину за стан й перевернув на спину, вже нависаючи над нею: – Ти потрібна мені не для цього.

– А для чого? – стиснувши до побіління губи, пропікала його прискіпливим поглядом Ніель.

– Просто потрібна, – чоловік схилився й торкнувся легким цілунком кутика її губ. – Як є. Без умов. Тільки не зникай, тому що я буду йти за тобою, куди б ти не пішла.

З його останньої фрази Ніель навіть не зрозуміла: було це обіцянкою, чи погрозою? Та шквал чергової хвилі пристрастей змив всі думки, змушуючи зануритись в нього з головою…

Ранок увірвався пташиним співом й ароматом стиглих фруктів на столику біля ліжка. Настрій зіпсувала лиш записка від Ґілланора, оскільки самого його не було: «Красунечко, ти так солодко спала, що будити тебе здавалось страшенним злочином. Я повернусь під вечір. Ні в чому собі не відмовляй, але в межах маєтку – він захищений. Якщо сердишся на мене – повернусь й покараєш».

Після цих слів вона вже й сама не знала чи злитись, чи сміятись. Зрештою, вирішила піти поплавати. Та не встигла увійти до води, як в спину вдарився до болю знайомий голос:

– Ніель?!

Дівчина озирнулась й ошелешено витріщилась:

– Ти?!