4.1

Їхня бурхлива ніч розтягнулась мало не до ранку. Після такого шторму Ніель думала, що засне миттю, але тривожні думки захопили її, варто було чоловіку, обійнявши її, засопіти в неї за спиною. А от від неї сон втік.

Вона так і не усвідомила, чи шкодувати про своє рішення підпустити надто близько до себе цього небезпечного по суті незнайомця? Чи хай воно все йде до Хаосу! Скільки в неї в житті було радощів? Перерахувати на пальцях однієї руки! Двох – цілком вистачить. То чому ж зараз почувалась так, ніби вчинила найбільшу помилку у своєму житті?

– Шкодуєш? – почулось зненацька, змушуючи її здригнутись.

– Я думала – ти спиш, – відповіла, ніяковіючи, ніби він міг прочитати її думки.

– Я теж так думав, поки не відчув твого вовтузіння й не почув зітхання, – хмикнув Ґілланор. – Ну, і що ти вже вигадала?

Після цього питання Ніель страшенно захотілось зменшитись до розмірів комахи й зникнути в якійсь шпарині, а то складалось враження, що її думки просвічують крізь череп.

– А мала щось вигадати? – вона розвернулась на спину й втупилась у стелю, аби не дивитись йому в очі.

– Виходячи з того, як довго ти вовтузилась й зітхала, то твоїй вигадливості можна позаздрити, – сміхотнув чоловік. – Так боїшся мене?

Ніель повернула до нього голову:

– Мені є чого боятись?

Зіпершись на лікоть правої руки, Ґілланор нахабно ковзнув лівою під ковдру, окреслюючи нею всі вигини дівочого тіла:

– Хіба що цього, – хижо зблиснувши очима, він схилився до її губ, зминаючи їх пристрасним поцілунком.

Вона навіть опиратись не стала: хотілось бодай на якийсь час відчути себе, якщо не коханою, то хоча б жаданою. Танула в його руках. Мліла від його пестощів. Божеволіла від його шаленства! Линула до нього всім своїм єством, розчиняючись в одному бажанні на двох.

А він катував її тіло нестерпно солодкими ласками. Його п’янкі цілунки дурманили, змушуючи реальність зрадницьки зникати десь на задвірках свідомості. Доторки розпашілих долонь зроджували тремтливі хвилі, що з моторошною приємністю проносились її шкірою. А спокусливий шепіт вибивав з голови всі залишки здорового глузду.

Зараз він був її персональним морем, що заколисувало, відокремлюючи від усього світу, й вона була не проти в ньому тонути…

– Тобі варто поспати, – його губи все ще продовжували цілувати її щоку, скроню, вухо, а руки ковзали спиною, наче вкарбовуючи до його пам’яті кожен сантиметр її тіла.

– Тобі також, – вона торкнулась долонею його щоки, й він, усміхнувшись, на диво, ніжною усмішкою, притиснувся до неї.

– Мені треба вирішити деякі справи, – Ґілланор перехопив її зап’ястя й приклався губами до нього. – А потім – я весь твій.

– На скільки? – не втримавшись, іронічно хмикнула Ніель.

Чоловік осудливо блимнув на неї:

– Ти зараз маєш на увазі сьогоднішній день? Чи взагалі?

– Ти зрозумів, – дивилась на нього очікувально й одночасно боялась відповіді.

– Значить, взагалі, – кивнув він. – Знаєш, – обличчя Ґілланора було цілковито серйозним, – коли я не знайшов тебе минулого ранку – злякався, – він вперся чолом в її скроню. – Я не хочу, щоб ти зникла з мого життя. І це я точно знаю, – чоловік зірвав з її вуст ще один поцілунок й підвівся з ліжка. – Можеш спокійно спати: до тебе тепер не дістануться – я потурбувався про це.

Ніель провалилась до сну, Ґілланор ще й одягнутись не встиг – так її зморило після їхнього божевілля. Їй навіть не снилось нічого. Та прокинулась від того, що почула приглушені голоси.

За вікном вже стояла ніч, а з тераси долітали уривки розмови. Не втримавшись, дівчина сповзла з ліжка й наблизилась до виходу на терасу.

– Ти збожеволів?! – прошипів чийсь голос, здаючись знайомим. – Нам доведеться наново когось шукати! А знайти такий рівень буде не просто.

– Це – твої проблеми, – приглушеним голосом відрізав Ґілланор.

– Мої?! – пирхнув незнайомець. – Повір, вони дуже швидко можуть стати й твоїми.

– Ти мені погрожуєш?! – з інтонації було схоже, що Ґілланор ледь втримався, щоб не гарикнути.

– Попереджаю, – трохи тихіше буркнув його співрозмовник, – що, як ми не розв’яжемо одну нашу спільну проблему, то вона обов’язково дістанеться нас.

– Я сказав – ні! – додав вже погрозливо Ґілланор.

З тераси раптом почувся шерхіт й повз Ніель пролетіла сова. Розмова одразу ж обірвалась, а за мить почувся голос Ґілланора:

– Я зараз.

Під прискіпливим поглядом птаха Ніель швиденько кинулась до ліжка. Спроба шаснути під ковдру виявилась провальною, оскільки та дивним чином перекрутилась, а кроки лунали вже близько, й вона завмерла, аби як прикрившись скуйовдженим покривалом, вдаючи з себе сплячу.

– Даіва! – пошепки рикнув Ґілланор. – Я заборонив тобі наближатись до неї! Забирайся!

Почулось невдоволене совине клекотіння, а за цим знов залопотіли крила. Чоловік наблизився до ліжка, обережно стягнув з дівчини зібгану ковдру, розправив й турботливо вкрив нею. А Ніель як могла вдавала з себе сплячу: дуже хотілось дослухати розмову.