Глава 4. Підозри

Ніель навіть не здивувалась, що перехід вивів до спальні Ґілланора: цей нахаба хоч як до цього підводив. Та зараз єдине, що вона хотіла – відмитись від чергового шару пилу. Благо, цього разу вона здатна це зробити без його допомоги.

Мовчки розвернувшись, дівчина рушила до дверей, але була перехоплена за руку:

– Я злякав тебе?

Зітхнувши, Ніель підвела на нього погляд. Вона не любила з’ясовувати стосунки, але, мабуть, все ж краще розібратись з будь-якими непорозуміннями одразу:

– Мене насторожує те, чого я не розумію.

– Ти про бій з перевертнями? – він чудово усвідомлював, що саме призвело до такої прохолоди з боку дівчини.

– Погодься, що далеко не кожен здатен не просто протистояти двом перевертням, а ще й вбити їх за лічені секунди, – Ніель дивилась на нього незмигним поглядом. – При тому, одразу двох. Що ти їм сказав?

– Сказав, що як хочуть жити, хай забираються, – Ґілланор спокійно дивився їй в очі без тіні жартів цього разу. – Вони надто довго роздумували.

– А ти не любиш чекати, – констатувала вона.

– А ти хотіла, щоб я їх відпустив?! – з трохи ошелешеним виразом війнув бровою він. – Чи тебе їм віддав з жалості до них?

– Ні, – дівчина опустила погляд, розуміючи, що її претензії трохи дивні, але разом з цим вона усвідомлювала, що такі здібності так просто не дістаються, а її рятівник далеко не схожий на звичайного шукача магічної сировини для артефактів. – Я не розумію – хто ти?

Чоловік відкинув прядку, що впала на її щоку, й злегка проїхався пальцем по вилиці. Його губами ковзнула ледь помітна усмішка – стримана й, начебто, болісна:

– Хіба недостатньо знати, що я витягнув тебе з Лумелару, практично зі світу Тіней, і відбив у купи перевертнів? Невже після цього ти ще можеш вважати, що я хочу заподіяти тобі шкоди?

Ніель закусила губу: якщо дивитись на все саме з такої точки зору, то вона просто невдячна! Але щось таки бентежило її.

– Я нічого про тебе не знаю, – знов підвела на нього погляд.

– А хіба я про тебе знаю багато? – іронічно хмикнув Ґілланор. – Чому за тобою полюють мало не всі перевертні Велхонни?

Вона недовго коливалась. Зрештою, якщо він видасть її ворогам, то їй вже буде все одно. На неї накотила разом якась всесвітня втома, небажання кудись тікати, рятуватись, переховуватись – що буде, те й буде.

– Я вбила сестру дружини володаря Велхонни, – на одному подиху видала вона. – Ну, і ще купку велхоннців й дорхадців.

– Було за що її вбивати? – спокійно відреагував чоловік.

– Вона випила життя з багатьох людей й, на додачу, навела мисливців на моїх батьків. А потім особисто взяла участь в їхній страті, – скреготнула зубами Ніель, згадуючи найжахливіші моменти свого життя. – Мені було лиш шістнадцять. Я п’ять років витратила на те, щоб вистежити її.

– Ти була у своєму праві, – Ґілланор торкнувся її щоки, ніжно ковзнувши по ній подушечками пальців.

– Королева Дорхаду й дружина її онука навряд так вважають! – пирхнула дівчина, ледь повертаючи голову таким чином, аби не здавалось, що їй неприємні його доторки, але й відчувати їх було зараз нестерпно.

– Ти в Рунелі. І знаєш… ходім до моря, – несподівано запропонував він, подаючи їй руку.

Ніель спантеличено кліпнула на чоловіка:

– Я… хотіла до ванни…

– Ванна не втече, – всміхнувся він вже більш звичною посмішкою. – Море розслабить тебе набагато краще. І підживить при цьому.

Спогади, що накотили на неї, остаточно позбавили її рівноваги, й зараз вже дійсно було все одно, куди йти й де розслаблятись. Вона мовчки погодилась і її пальці втонули в жорсткій чоловічій долоні.

Тільки на березі Ніель усвідомила, що вже практично вечір. Тобто, бігали вони цілий день.

– Коли ти дізнався, що я зникла? – вона дивилась на хвилі, і їхній плескіт дійсно накочував на неї спокій.

– Коли ти не вийшла до сніданку.

– А, як ти мене знайшов? – це питання хвилювало її не менше, ніж сама таємнича особистість рятівника.

– Я – шукач, Ніель, – трохи іронічно всміхнувся чоловік. – Я вмію відшукувати магічні сліди. І в мене був портальний камінь. От тільки, на жаль, в ньому залишався заряд лиш на один перехід. Якби ти не чкурнула від мене тим коридором, ми б провели сьогодні більш спокійний день.

– Вибач, – беземоційно знизала вона плечима, – але сам розумієш, що на бігу перевірити щось не так просто. Раптом ти був теж пасткою?

Ґілланор різко притягнув її до себе, й вона влипла в його вже оголені груди, вчепившись від несподіванки пальцями в міцні чоловічі плечі.

– А хіба ні? – обдав жаром свого дихання її вухо. – Страшна пастка. Персональна. Налаштована саме на тебе, – чоловік ковзнув губами вздовж її вилиці й змістився під вухо, поволі спускаючись вже цілунками до плеча, ключиці…

Його гаряче дихання бентежило її шкіру, зроджуючи під нею справжнє вогняне цунамі, що неслось тілом на шаленій швидкості, зносячи зі свого шляху будь-які перестороги. Не хотілось думати ні про які наслідки. Вона постійно ходила по краю життя, й сьогодні вчергове пробіглась понад прірвою. Й обмежувати себе після цього не хотілось зовсім, навіть якщо згодом доведеться жорстоко про це пошкодувати. Але то буде потім.

А зараз… Зараз її руки блукали його тілом. А він, усвідомивши, що його не те, що не відштовхують, так ще й притискаються до нього, рвучко відсторонився на мить й підхопив дівчину на руки:

– Не так, красунечко, – хрипко промовивши, поніс її у воду. – Заплющ очі, – шепнув на вухо, й від цього шепоту в неї дихання збилось.

Він поставив дівчину так, щоб хвилі, котрі ліниво плинули на них, грайливо омивали її тіло, поки він вкривав цілунками шию, плечі, спину, пестячи при цьому руками низ живота, де вже й так закручувався шалений ураган, шукаючи собі виходу.

Окреслюючим рухом долоні Ґілланора ковзнули її станом до грудей, ніжно стискаючи їх й розганяючи тілом хвилюючий дріж, коли його пальці обережно захопили стверділі навершя, дражливо розминаючи їх. Ледь відчутно він прикусив мочку її вуха, обдаючи його збудливим подихом й, вирвавши з жаданих вуст млосний стогін, прошепотів: