3.4

Поривчасто потягнувши носом повітря, дівчина все ж вивільнилась з-під губ вже зовсім розбурханого чоловіка:

– Боюсь, що цей купол не витримає всі твої винагороди.

– Гаразд, – натужно зітхнув той, неохоче відриваючись від такого солодкого винагородження, – зачекаю, поки над головою буде щось більш стабільне. Витягнути нас звідси зможеш? А то в мене цього разу немає портального каменю.

Винно усміхнувшись, Ніель дістала з кишені погнутий артефакт-ключ:

– Вибач, але з цим будуть складнощі. Сподіваюсь, твій купол протримається стільки, скільки мені знадобиться на прорахунок шляху і його створення.

Ґілланор з цікавістю дивився на неї, але в його тоні не було особливого подиву – наче уточнював:

– Ти дійсно здатна вручну побудувати шлях переходу?

– Так, але на це потрібен час, – вона відштовхнулась від нього й присіла. – Тому, не кради його в нас.

– Вперше бачу майстрів такого класу, – в голосі чоловіка все ж пролунало захоплення. – Дай мені ключ – спробую його виправити, – простягнув до неї він долоню. – Гадаю, так буде все ж швидше.

Артефакт-ключ миттю зник у полум’ї, що спалахнуло на долоні мага, після чого він зробив ще кілька маніпуляцій і повернув дівчині вже цілком виправлену річ:

– Готово.

Ніель підозріливо блимнула на нього:

– Ти ще й артефактор?

– Ні, – розсміявся той, – але інколи виникають подібні ситуації, коли залишитись без важливого артефакту загрожує великими неприємностями. Тому, трохи повчився їхнього відновлення.

– Корисне вміння, – стримано хмикнула дівчина, але все ж спробувала перевірити магічний потенціал ключа, щоб їх не закинуло ще кудись незаплановано.

Проте, артефакт не демонстрував збоїв своїх магічних потоків. Ніель прочинила коридор й вони вийшли у знайомому для неї лісі, котрий вона звикла використовувати, як проміжковий етап переходу, оскільки для прямого потрібні були дуже потужні портальні каміння. Ґілланор мовчки йшов за дівчиною, знаючи, що під час переходу краще не відволікати провідника, аби не зробити цей шлях довшим, або ж і зовсім нескінченним – розповідали, що й такі випадки бували. Наскільки вони були правдивими, ніхто сказати не міг, але іноді спливали байки про тіні тих, хто заблукав у переходах й залишився там навіки.

Спочатку вони йшли вузькою стежиною, що ледь вгадувалась у траві, а, значить, нею користувався лиш хтось один. Точніше, одна. І, схоже, цей шлях поки що не виявили мисливці за такими, як вона – Ніель би відчула зміни у просторі, оскільки залишила кілька маячків, що просигналили б їй, якби сюди завітав ще хтось.  

Дівчина звернула зі стежки у хащу: вона завжди трохи змінювала маршрут про всяк випадок. Це трохи більше унеможливлювало стеження за нею, якби воно було. Хвилин за двадцять вони вийшли до покинутого будиночка. Ніель впевнено штовхнула двері й миттю рвонула назад, хапаючи за руку Ґілланора й тягнучи його під дерева.

Одразу ж за цим з дверей вистрибнули дві величезні чорні пантери й кинулись за втікачами. Це явно були Велхоннські мисливці-перевертні з клану Естерсату – клану хижих кішок. Саме хижих, оскільки були серед них ті, кого вони називали виродками, бо не бажали вподібнюватись своїм родичам, що тяжіли до чужої крові. Але ці пишались своєю хижістю й кривавим шляхом, що стелився за ними. І зараз вони явно були не проти поласувати кров’ю втікачки, на котру оголосили полювання аж два королівства.

Ніель не встигла навіть ілюзію накинути, як Ґілланор вже закрив їх захисним екраном:

– Залишаєшся тут! – відкарбував наказним тоном, що навіть не припускав суперечки.

– Що ти зібрався робити? – насторожилась вона. – Я відведу їм очі й ми пошукаємо інший шлях.

– Боюсь, вони вже знають всі твої хитрощі, раз змогли проникнути сюди непоміченими, – хитнув головою чоловік. – А ти була абсолютно певною в тому, що тут нікого нема.

На її здивований погляд він невесело всміхнувся:

– Це було буквально написано на твоїй спині: ти рухалась так, наче в тебе явно не було жодного сумніву, що хтось вирахував твій шлях. Тому, краще їх позбутись просто зараз.

– Все одно доведеться новий прокладати, – сердито пирхнула Ніель.

– От і прокладеш потім, – кивнув Ґілланор. – А зараз – не заважай мені, якщо не хочеш, щоб ці кішечки мене порвали.

Не очікуючи відповіді, він вискочив за межі захисту й пантери миттю кинулись до нього, але раптом завмерли, наче придивляючись й внюхуючись у повітря. Чоловік теж завмер, розкинувши руки в сторони. Він наче надавав їм вибір: піти, чи померти. Питання тільки було: хто помре швидше? Хижаки чи він? Враховуючи, що хижаки все ж переважали чисельністю.

Але те, що відбулось за цим, взагалі її шокувало. Вона не чула звуків, адже захист їх не пропускав, але бачила, що Ґілланор щось сказав. Їй так здалось, бо він стояв у напівоберті й було видно, як ворухнулась його щелепа. Після цього обидві пантери настовбурчили шерсть й припали на передні лапи, явно готуючись до стрибка. Але їхні очі дивно бігали, наче хижаки були розгублені.

А вже за цим Ґілланор перетворився на якийсь вихор, що пронісся колом перед пантерами й, за мить, вони обидві лежали з перерізаними чи, може, й розірваними горлянками, хоча Ніель могла заприсягтись, що не бачила в руках мага жодного кинджала. Сам же чоловік стояв спираючись на одне коліно й напружено озирався довкола.

Дівчина затамувала подих: він був смертоносним… До Хаосу смертоносним!

Впевнившись, що небезпеки більше нема, Ґілланор підвівся й повернувся до неї, розвіюючи захист:

– Тепер дійсно нікого нема, – простягнув він їй руку.

Вкладаючи пальці до його долоні, Ніель з подивом зазначила, що крові на ній нема. Та, проходячи повз тіла пантер, котрі, щоправда, вже лежали в людській подобі, вона бачила дві калюжі крові, що все ще цебеніла з їхніх розірваних горлянок. От тільки чим так можна було їх порвати?

– Це – бойова магія, – помітивши її погляд, пояснив Ґілланор. – Є деякі речі, котрі відомі далеко не всім.