3.3

Чоловік миттю накрив їх захисним куполом:

– Я залишу тебе тут ненадовго, – хижо всміхнувся він. – Можеш не боятись – купол протримається щонайменше годину, а саламандри на нього не реагують.

– Тільки не кажи, що ти збираєшся полювати на кам’яну саламандру! – круглими очима дивилась на нього Ніель.

– Саме це я й збираюсь робити, – самовдоволено хмикнув Ґілланор. – Коли ще така нагода трапиться. А тут і саламандра сама в руки йде.

– Я з тобою! – схопила його за рукав дівчина. – Я читала, що кам’яні саламандри чутливі до ілюзій, на відміну від інших створінь.

Розвернувшись, чоловік перехопив її за плечі, зупиняючи:

– Чутливі, – з іронічним осміхом кивнув він. – Але до вогню вони чутливі ще більше. Забачивши вогонь, саламандра взагалі забуває про все на світі, й з нею можна робити все, що завгодно. Тому, я піду сам – мені не вперше.

– Тоді, хоча б черевики забери! – Ніель вже хотіла нахилитись, щоб повернути йому взуття, але чоловік міцно тримав її за передпліччя.

– Я нічого зараз не відчуваю, – продовжував він усміхатись. – Не переймайся так.

– Це зараз ти не відчуваєш! – сердито пирхнула дівчина. – А потім саднитиме кожна подряпина. Ти ж на ноги потім стати не зможеш!

Ґілланор поволі схилився до неї, обдаючи щоку гарячим подихом:

– Якщо дехто погодиться мене полікувати, то я не проти потерпіти, – він стрімким рухом перехопив її губи, зминаючи пристрасним цілунком й, не очікуючи на реакцію, швидко вискочив за межі купола.

Ніель так і застигла, ошелешена цим швидкоплинним нахабством. Губи поколювало й до неподобства хотілось продовження. Та увагу її зараз прикувала кам’яна саламандра, що вже просто мчала на Ґілланора, котрий надто розслаблено йшов їй назустріч.

А от тепер страшенно хотілось вискочити й затягнути його просто за комір під купол! Він же явно красувався. Піжон! Але, якщо його торкнеться пил, котрий випльовує кам’яна саламандра, він скам’яніє й сам, після чого буде з’їдений нею. Проте, якщо вбити її, то каміння, на котре розсиплеться вона, можна дуже дорого продати різним артефакторам, будівникам й майстрам, що створюють бойові обладунки: де б не застосували порошок з її залишків – воно не горіло у полум’ї, не руйнувалось стихіями, й пробити фізично навіть тканину було неможливо. Зруйнувати можна було лише сильними магічними закляттями.

Але, щоб вполювати кам’яну саламандру, треба було також володіти спеціальними закляттями й не кожен це вмів. Так, вона легко дурилась вогнем, від котрого просто божеволіла, купаючись в ньому. Та, якщо не вбити її з першого разу, вона дуже спритно кидалась на нападника, а вже тоді самому треба було спритно вивертатись, аби не перетворитись на кам’яний стовп.

Взагалі, всі ці стовпи здебільшого кимось були раніше. Та не завжди саламандри голодні, тому й залишали їх на потім, створюючи поступово цілі кам’яні ліси. Схоже, що охочих пополювати на цих ящірок було багато, а самовпевнених дурників серед них ще більше.

Ніель дивилась, як чоловік спокійно кинув вогняним закляттям трохи вбік від себе, де миттю спалахнуло величезне багаття: як раз для габаритів саламандри, що була ледь не з корову – трохи нижча, але довша. Ящірка враз забула про потенційну жертву й пірнула до вогнища, а з руки Ґілланора тієї ж миті злетіло чорне марево, наче нанизане на таку ж чорну стрілу, й полетіло в око істоти, котре було найбільш вразливим місцем кам’яних саламандр.

За хвилину посеред згасаючих язиків вогню вже лежала купка каміння: на жаль, від такої гігантської ящірки залишалась лиш жменя, тому й коштували її залишки дуже дорого. Прибравши полум’я, чоловік почав збирати дорогоцінну сировину, а Ніель помітила, що за кам’яними стовпами рухаються ще щонайменше три саламандри, котрих вперто не бачив зарозумілий маг.

Не втримавшись, вона вискочила й, пробігши назустріч неочікуваним гостям, зупинилась на безпечній відстані й створила вогняну стіну. Хай ненадовго, але хвилин на двадцять цієї ілюзії вистачить, щоб збити саламандр з пантелику.

А в спину вже летіла лайка:

– Божевільна! Я де сказав тобі бути?! – підскочивши до неї, Ґілланор схопив її за руку й потягнув до захисного купола. – Марш назад! Вони надто швидко бігають.

– Зате хтось надто повільно копирсається! – пирхнула вона обурено.

Чоловік заштовхав її під купол й розвернувся йти, та Ніель вп’ялась в його руку:

– А ти куди?

– А я ще пополюю, – сяйнув на неї нахабною посмішкою Ґілланор.

– І хто тут божевільний?! – гримнула дівчина, хапаючи чоловіка за сорочку. – Того, що ти зібрав, вистачить аби жити безбідно декілька років!

– Може, я королівство придбати хочу? – грайливо війнув бровою той. – Станеш моєю королевою?

– Ідіот! – скреготнула зубами Ніель, до побіління стискуючи губи.

Ґілланор не втримався й провів великим пальцем по її нижній губі, наче намагаючись ту вивільнити від утиску:

– Мені подобається, як ти за мене вболіваєш, але в мене залишилось хвилин п’ять, щоб встигнути вполювати ще хоч одну. Повернусь, – він підмигнув їй, – і продовжимо.

Чоловік вискочив з-під захисту й помчав до примарного полум’я, в котрому поки ще викупувались ошукані саламандри. Вбивче закляття миттю поцілило в око найближчої до нього, й він швидко почав збирати її залишки просто у вогнищі, котре хоч і здавалось гарячим, та не обпалювало.

Ніель нервово стежила за ним і, як тільки помітила підозрілий рух інших саламандр, знов рвонула туди й встигла прикрити його ілюзією, імітуючи каміння, котрого довкола було повно.

– Я ж казала! – прошипіла вона.

У відповідь почувся нахабний смішок:

– Повір, я бачив їхній рух. Я б встиг, – Ґілланор підвівся й обійняв дівчину за стан. – Але мені лестить твоя турбота, – він неохоче перехопив її за руку: – А тепер біжимо під купол, поки ці ящірки не отямились остаточно.

Вони лиш встигли скочити під захист, як в нього вдарились одразу кілька згустків пилу, котрим плювались кам’яні саламандри. Ніель нервово зглитнула: