3.2

Ґілланор ткнув до рук дівчини маячок: з’єднані дві кришталеві півсфери, між якими був засипаний пісок, котрий добували у примарних містах. За зміною його кольору можна було визначити напрямок руху: якщо він був вірним – пісок ставав блакитним, якщо ж ні – червонів.

– Коридор для переходу створити зможеш? – кинув він не озираючись й створюючи захисний екран, об який миттю вдарилась зміїна голова.

– Як тільки знайду точку виходу, – Ніель затиснула круглячок в долоні.

– Я відволічу змію на себе, а ти шукай!

Дівчина навіть заперечити щось не встигла, як він перетворив захисний екран на купол, накривши ним себе й змію. Проте, плазуну це, схоже, не сподобалось, оскільки він явно націлювався на Ніель. Ґілланор же його чомусь не цікавив. Скоріше, просто дратував, й монстр постійно намагався пробити захисний купол, ухиляючись по ходу від ударів мага.

Тільки дивуватись цьому їй було ніколи. Вона дуже спішно, але цього разу обережно сканувала простір пошуковим закляттям, щоб виявити стабільне місце. Та за бійкою все ж стежила хоча б краєм ока й те, що там відбувалось, дивувало її ще більше.

Ґілланор примудрився накинути на шию змії якесь закляття-зашморг й стискував його так, що та билась тілом об підлогу, а її очі ледь не вилазили з орбіт. Й при цьому вона жодного разу не поцілила по ньому, хоча оскаженіло молотила хвостом, не розбираючи куди.

Раптом, змія завмерла, й за хвилину чоловік розвіяв купол, а монстр одночасно з цим просто зник. Ніель ошелешено дивилась на Ґілланора, що наблизився до неї:

– Вона не скоро ризикне потурбувати тебе знов, – огладив долонею її щоку.

– Чому ти так в цьому певен? – аж мліла вона від його доторків, особливо після такого напруження.

– Підсмалив їй мізки, – гнівно процідив він крізь зуби й, спіймавши її за руку, притягнув до себе.

– Це був перевертень? – ткнулась носом в його плече Ніель.

– Так, – трохи помовчавши, підтвердив Ґілланор.

– Значить, королівська сімейка Велхонни вийшла на мій слід, – дівчина задумливо постукувала по чоловічому плечу. – Цікаво, як?

– Давай виберемось звідси, а потім будемо розбиратись – як це сталось, – чоловік трохи відсторонився від неї й роззирнувся довкола. – Ти щось знайшла?

– Точку виходу я відшукала, – кивнула Ніель на один з канделябрів, що був вмонтований у стіну. – Але в мене з собою жодного артефакту для переходу. Максимум, що я можу, це зруйнувати цю пастку, а вже зі стабільного місця будувати коридор додому.

– Артефакт є, – Ґілланор дістав з пласкої невеликої сумки на поясі артефакт у вигляді сріблястого ключа й подав їй: – Гадаю, ти швидше з його допомогою виведеш нас звідси, – на здивовано-підозрілий погляд дівчини він лиш уїдливо хмикнув: – Що?! Я не знав, чи вдасться відшукати тебе одразу! А ця сумка – з найнеобхіднішими артефактами – в мене завжди напоготові.   

Зараз її більше цікавило, як він взагалі її відшукав. Та бажання вибратись звідси було все ж переважаючим. Ключ, схоже, мав прив’язку до дому Ґілланора, й вона почала вибудовувати коридор переходу.

Першою точкою на шляху виявилась якась темна підвалина, та не встигли вони й кроку ступити, як позаду пролунало шипіння й від потужного удару підлогу струсонуло так, що вони у цей прохід полетіли стрімголов. Маячок вилетів з руки Ніель, а артефакт-ключ вона так стиснула в кулаці, боячись втратити, що погнула його. Проте вхід за собою закрити вона встигла. Тож, хто б не з’явився за їхніми спинами, він залишився у тій пастці.

Зате їх викинуло до якогось похмурого кам’яного лісу, хоча дерев у звичному розумінні тут не було. А от кам’яних стовпів було повно, наче й справді ліс. Ще й під ногами були цілі розсипи з дрібних кам’яних скалок, що немилосердно впивались у тіло, й Ніель це задоволення відчула повною мірою, оскільки нічна майка взагалі ні від чого не захищала.

Першим на ноги звівся Ґілланор й підскочив до дівчини:

– Ти в порядку? – підхопивши її попід пахви, допоміг підвестись.

– Ну, якщо я ще не б’юсь у конвульсіях, то, мабуть, в порядку, – поморщилась вона, роздивляючись купу дрібних порізів на руках й ногах – каміння, на яке вона приземлилась, було доволі гострим.

Окинувши оком масштаби катастрофи, Ґілланор дістав з сумочки плаский флакон й подав їй:

– Ранозагоювальне. Діє швидко.  

Вдячно кивнувши, Ніель зробила ковток, а чоловік, тим часом, опустився на більш-менш придатний для цього валун, й почав роззуватись.

– Ти збожеволів?! – спантеличено втупилась в нього дівчина, коли він поставив перед нею свої черевики.

– Взувайся, – скомандував безапеляційним голосом. – Я задію знеболювальне закляття – на дві години вистачить, – на додачу чоловік стягнув з себе куртку й накинув їй на плечі. – Сподіваюсь, за цей час ми звідси виберемось.

– Я теж на це сподіваюсь, – скептично зітхнувши, Ніель покрутила в руці понівечений артефакт-ключ. – Треба тільки визначитись – де ми?

– В пустелі кам’яних саламандр, – ошелешив її Ґілланор.

– Ні…, – вона ледь голос не втратила.

– На жаль, так, – похмуро всміхнувся чоловік. – Й, чим швидше ми звідси заберемось, тим більше шансів, що нам не доведеться з ними перетинатись.

– Боюсь, що подібна швидкість мені не притаманна, – кивнула йому за спину Ніель.

Ґілланор озирнувся: вдалечині виднівся силует когось досить чималенького, й він рухався в їхньому напрямку.