3.1

Дівчина завмерла. Якщо це був сон, то він був занадто реалістичним. А, якщо ні, то в неї великі проблеми: хтось якимось чином затягнув її до сонної пастки, з якої можна й не вибратись, заблукавши в ній. А, враховуючи її нинішні обставини, і не вижити.

Ніель накинула на себе ілюзію невидимості й почала поволі відходити вбік, намагаючись не видавати свій рух звуками, оскільки змії не треба було її й бачити, аби завдати удар: ці потвори чудово реагували й на звук. І монстр, наче у відповідь на її думки, почав наближати до неї свою голову. При тому так, наче чітко бачив її, наштовхуючи на думку про те, що це була не тварина, а змія-перевертень, котра добре знала як діють ілюзійники. А тому ігри в піжмурки з нею не прокотять.

Створивши за спиною ілюзію яскравого вибуху, що супроводжувався навіть потужним звуком, Ніель рвонула вздовж коридору. На якийсь час змія, ким би вона не являлась, буде оглушеною й осліпленою, хоча ефект після ілюзії минеться швидко й без наслідків. За цей час їй треба втекти. Питання тільки – куди? Якщо її сюди навмисне затягнули, то вже точно потурбувались аби відсікти шляхи відступу. А знайти точку виходу буде не просто, враховуючи, що їй треба дуже швидко бігати.

Сонні пастки були схожі на просторові петлі: щоб з них вибратись, треба було відшукати єдину стабільну річ, котра не змінюється. Але ті, хто в них заманюють, теж про це знають, а тому намагаються створити ілюзію стабільності всієї пастки. Якби не змія десь в неї за спиною, Ніель вже знайшла б можливість як цю ілюзію розвіяти, та не тоді, коли ти несешся на повній швидкості.

По ходу вона встигла створити ще одну ілюзію, котра імітувала ще один коридор в стіні, а справжній прикрила ілюзійною стіною. По гуркоту, від якого аж задвигтіло позад неї, вона зрозуміла, що її хитрість спрацювала й змія з розгону врізалась у камінь. Це ще на якийсь час мало б її затримати.

З того, що монстр не розпізнав ілюзію, можна було зробити висновок, що або цю пастку створював не він, а просто скористався вже існуючою, або ж це дійсно була тварина, що на ілюзіях не знається. Ніель віддала б перевагу тварині – її легше було б обдурити. В будь-якому разі, в неї все ж є невеличка перевага: у цій пастці вони майже на рівних – обидві не знають всіх її нюансів. А от груба сила точно на боці змії. Якби ще точно визначити її природу, то можна було б щось протиставити. Та, щоб визначитись – треба було хоч ненадовго зупинитись, а такої розкоші вона собі зараз дозволити не могла: тут навіть сховатись було ніде, щоб звідти спокійно… умовно спокійно дослідити сутність переслідувачки.

Можна було б ризикнути й, діждавшись, поки змія наблизиться на достатню відстань – гарантовано поцілити в неї закляттям. Але, якщо це – перевертень, то він з легкістю міг не тільки відбити закляття, а ще й використати його проти неї ж. А в неї тут – жодного захисного артефакту. І, як на зло, коридор був суцільним без будь-яких розгалужень, котрими можна було б збити змію з пантелику хоча б на якийсь час.

Та бігти вічно все одно вона не змогла б, а змії пересуваються досить швидко, тому, зупинившись, Ніель вирішила нагородити декілька відвертаючих ілюзій. Спочатку відтворила полум’яну стіну, від котрої реально віяло жаром. За нею – черговий хибний прохід в стіні. Потім ще одне багаття попід стелю. За тим, як швидко промине ці обманки змія, можна буде вже точно визначитись з її природою. Перевертень пролетить повз, вже навчений попередніми.

Прислухаючись до звуків, Ніель помчала далі. Та за черговим поворотом просто в стіні з’явився прохід й звідти спочатку почувся голос Ґілланора, а потім і він сам з’явився, протягуючи їй руку:

– Швидше! Тут все надто не стабільно – можу не втримати!

Дівчина від несподіванки аж влипла у протилежну стіну, судомно метикуючи, наскільки реально те, що вона бачить? За мить в голові пронеслись десятки здогадів й припущень. Якщо хтось її сюди затягнув, то продумав купу зачіпок, на котрі можна було б її спіймати. Проте, та, хто найбільше воліла б з нею поквитатись, нічого не знає про Ґілланора. Але в сонному просторі можна швидко натрапити на спогади жертви й використати їх проти неї. Цілком можливо, що змія тому й сповільнилась, що вирішила діяти хитріше, інакше вже наздогнала б.

Ніель не ризикнула торкнутись руки чоловіка. Якщо це пастка, то втрапивши в неї, можна не відчути ілюзії. А бути випитою – бажання в неї не було.

Дівчина рвонула далі коридором, слухаючи, як їй в спину летить роздратована лайка. Можливо, це дійсно був Ґілланор. Тільки як він її знайшов?

Та за мить їй вже було не до цих роздумів: чоловік її наздогнав й, схопивши за руку потягнув за собою ще швидше, продовжуючи лаятись:

– Ідіотка! Ми б вже були вдома, якби не твоя впертість!

Судячи зі ступеня його розлюченості, він був схожим на абсолютно реального. Та і його доторк вона одразу ж перевірила – не ілюзія. Хоча б для цього зупинятись не треба було.

– Вибач! – пирхнула вона. – Тут не так просто повірити в реальність, особливо, коли тобі в спину дихає велетенська змія. А перевіряти ніколи. Сонний простір – надто підступний.

– Це вже не сонний простір, – ошелешив він її. – Тебе висмикнули до справжньої просторової пастки.

– Тобто? – спіткнулась вона, забившись об камінь, й тільки зараз усвідомила, що біжить боса.

Ґілланор не дав їй зупинитись:

– Доведеться потерпіти, – скоса глянув, як дівчина поморщилась від болю. – Я не знайшов тебе у твоїй кімнаті.

– Чудово! – Ніель розлючено рикнула. – Ти зможеш затримати цю тварюку, поки я шукатиму, як нас звідси вивести?

Він відпустив її руку й стрімко розвернувся:

– Так!

Чоловік прийняв бойову стійку, готуючись до зустрічі з монстром, а Ніель запустила пошукове закляття. Та, як тільки воно торкнулось найближчої стіни, коридор миттю змінився на круглий тьмяно освітлений зал без жодного вікна й дверей. А вони опинились вдвох проти велетенської змії, що вже готувалась до кидка.