Глава 3. Один жах на двох

Як не дивно, але за тиждень інтенсивних уроків, Ніель навчилась таки досить непогано плавати. І навіть вчитель тримався у строго обумовлених рамках, хоча в його очах й стрибали часом хтиві іскорки. Та, схоже, обійматись вчергове з якоюсь старушенцією чи рибиною – в нього бажання не було. Тож, тактику він явно змінив.

Кілька разів Ґілланор виводив її на прогулянку до Аейталі – столиці Рунеля. Після похмурого Анорда – столиці Дорхаду – це місто здавалось казковим. Ошатні світлі будиночки, пофарбовані у теплі пастельні кольори, весело визирали з-поза квітуючих кущів, рясно насаджених довкола них. А приємні терпкувато-солодкі аромати з домішкою морської солоності, що наповнювали місцеве повітря, дражливо лоскотали ніздрі.

Вони прогулялись центром, де посеред великої площі височіла білосніжна будова, що завершувалась гостроверхою вежею. Як пояснив Ґілланор, тут засідала Рада Рунеля.

Вздовж вулиць понад дахами носились летючі гондоли. Проте, до них вона була цілком звиклою, оскільки й у Дорхаді, й у Велхонні – це був основний засіб пересування. Та, на відміну, місцеві гондоли наче змагались у яскравості, прикрашаючись різноманітними візерунками.

Але найбільше Ніель зацікавила куполоподібна будова з напівпрозорого блакитного каменю: її наче витесали з велетенської цільної друзи якогось кристала. Помітивши, як прискіпливо вона її розглядає, Ґілланор навіть підвів дівчину ближче до неї:

– Це – Істаралкар. Місцева школа магії. Її засновник – голова Служби безпеки Рунеля – Фаерлум. Він добре знається на просторовій магії, й будівля школи всередині набагато більша, ніж ти бачиш.

– Він знається на магії пустотників*? – підозріливо окинула будову поглядом Ніель. – Це вони – майстри створювати просторові кишені, куди заманюють свої жертви.

– Але ж це не означає, що просторова магія належить лише пустотникам, – іронічно хмикнув Ґілланор. – А Фаерлум – точно не пустотник. Якщо й має якесь віддалене походження від них, то місцевим народом він не живиться.

Чоловік вивів її до невеличкої тераси, де було щось на зразок ресторації, і їх провели до столика, що розташувався біля самого краю просто понад морем. Проте тепер в дівчини воно вже не викликало побоювань. Навпаки, зараз вона була вдячною своєму рятівникові, що допоміг їй остаточно позбавитись цього страху. Хоча стрибнути в море Дорхаду вона була поки що не готова, попри завіряння, що ніякої Білої смерті там нема, окрім кількох різновидів звичайних хижаків, котрих легко відвадити від себе артефактами.

Кожна прогулянка завершувалась польотом над містом. Ґілланор завжди просив підняти гондолу якомога вище, щоб можна було помилуватись всім містом одразу. І кожного вечора він тягнув її на берег провести за небокрай рожеве світило Рунеля.

Взагалі, після їхнього феєричного першого «плавання» поведінка її рятівника дещо змінилась: рівень нахабності значно зменшився, хоча й не повністю, зате зріс рівень турботи. Ґілланор заставив її кімнату квітами рідкісної малезії, пелюстки котрої змінювали свій колір протягом дня від білих зранку до насичено-фіолетових, або яскраво-червоних ввечері. Кожного ранку на столику біля ліжка на неї очікували фрукти, а потім весь день чоловік наче намагався вгадати кожне її бажання. Так про неї піклувались хіба що батьки. Але подібне з боку цілковито незнайомої людини чомусь викликало в неї побоювання якого-небудь підступу.

Ще й сова його періодично бентежила її своїм не надто добрим поглядом. Таке враження, що вона ревнувала до свого хазяїна. І, скільки сам хазяїн не виганяв птаха з кімнати Ніель, той все одно туди повертався, наче пильнуючи її.

Після чергових проводів денного світила, Ґілланор вмовив дівчину поплавати у примарному сяйві нічного. Трохи повагавшись, вона все ж погодилась попри хитрі вогники в очах чоловіка. Зрештою, вона вже повністю відновилась й завжди могла задіяти ілюзію. Навіть, якщо він спробує заблокувати її, в неї була фора в кілька хвилин, оскільки мало кому вдавалось протистояти її навіюванню лише рахунком власних сил й без спеціальних артефактів. Але на цьому розумнику окрім спідньої білизни не залишилось нічого, за винятком каблучки на середньому пальці лівої руки, котра була лиш додатковим резервуаром сили.  

Перед тим, як зайти у воду, Ґілланор кивнув їй на світлову доріжку від нічного світила, що вигравала на ледве помітних хвилях:

– Тримайся її, щоб я не втратив тебе з виду.

Ніель не одразу зрозуміла до чого він веде, здивовано перепитавши:

– Тобто? А ти де будеш?

Загадково війнувши бровою, чоловік хитро всміхнувся:

– Хочу дещо пошукати, а для цього треба пірнути.

– Вночі?! – ошелешено витріщилась на нього дівчина.

– Цю річ можна знайти лиш вночі, – знизав він плечима й потягнув її до світлової доріжки.

Як тільки вода сягнула їм по груди, Ґілланор відпустив її руку й пірнув. Ніель роззирнулась: видовище було вкрай захопливим. Але, поки поряд був цей чоловік, вона не відчувала себе піщинкою посеред безкрайньої стихії. Та варто було залишитись самій у нічному морі, як нерви затріпотіли, вчуваючи присмак страху.

Більше за все вона ненавиділа невідомість. Одна справа, коли ти пхаєш свою голову до небезпеки, котра тобі цілком відома. Й інша – коли ти не знаєш чого очікувати. А нічне море зі своїми чорними водами й неширокою світловою доріжкою, що примарно мерехтіла на його поверхні, вміло створювати лячну атмосферу. Але тікати від своїх страхів – було не в її характері й, зітхнувши, Ніель попливла, тримаючись відблисків нічного світила.

Запливати далеко вона не ризикнула, оскільки не так добре ще трималась на воді. Тому, досить швидко повернула назад. В якийсь момент їй здалось, що під нею пливе щось дуже велике, й вона навіть в темряві змогла роздивитись тінь, що сунулась в тому ж напрямку.

Готуючись до будь-якої несподіванки, дівчина почала забирати вбік, та невідома істота вистрибнула з-під води просто перед нею, обдавши цілим фонтаном бризок. Ніель вже занесла руку, щоб жбурнути блискавкою, та була вчасно за неї перехоплена: