2.5

З-під води здіймалась величезна біла туша незрозуміло чого. Руки Ґілланора миттєво оповило якимось чорним вогнем:

– Не висовуйся з-за моєї спини, – напруженим голосом кинув він дівчині через плече.

– Як ти гадаєш: що це? – скоріше зацікавлено, ніж злякано, запитала вона.

– Жодного уявлення, але воно мені не подобається, – не надто охоче відповів той.

– Гаразд… кхм…, – якось підозріло кахикнула Ніель. – А так?

Туша раптом почала мінитись кольорами й поступово перетворилась на велетенську мильну бульбашку, що за хвилину вибухнула, роздувшись до гігантських розмірів, й розлетілась сотнями маленьких своїх копій. Якусь мить стояла тиша, й дівчина почала поволі задкувати, усвідомлюючи неминучість розплати за свій жарт. Та не встигла вона й на метр віддалитись, як чоловік рвучко розвернувся й, загрібши рукою воду, пожбурив нею їй в обличчя.

Вискнувши, дівчина рвонула до берега, але бігти у воді було важкувато, а цей тип просто стрибнув за нею й долетів за мить стрілою вплав. Ніель ледве вивернулась з-під його рук, плескаючи тією ж водою йому в обличчя. Та, зробивши ще один крок задки, вона наступила на якийсь підводний камінець й, поточившись, шубовснула під воду. Проте, її дуже швидко висмикнули звідти зі зловісним смішком:

– Ні-ні-ні! Не так швидко! Втопитись, щоб уникнути відплати?! Повір, – очі чоловіка насмішкувато виблискували, – щоб повернути борг, я тебе й з дна морського дістану.

Вона навіть оком кліпнути не встигла, як її руки звело за спиною й сповило якимось закляттям.

– Так краще, – хижо осміхнувся Ґілланор. – На сьогодні я вже достатньо вмився.

– Це нечесно! – смикнулась Ніель, але закляття міцно тримало її зап’ястки й, щоб його розпізнати потрібен був час і спокій, та, бувши досить щільно притиснутою до грудей чоловіка, міркувати спокійно їй не вдавалось.

– Тобто, знущатись з мене тобою вважається чесним, – знущально хмикнув він. – А отримати за це відплату – вже чомусь нечесно? Я, між іншим, за тебе переживав.

З цього приводу в неї не було жодного сумніву, враховуючи, як він закривав її собою. От тільки почуватись у повній його владі – їй не дуже подобалось.

– Я теж за себе переживаю, – скептично хмикнула дівчина й знов спробувала випручатись. – Особливо – зараз.

– Не варто, – ледь не проворкотів Ґілланор. – Я не маю наміру переступати межі обіцяного, – він демонстративно поправив бретельку майки, що сповзла з дівочого плеча.

Щоправда, сенсу від тієї майки зараз практично не було, оскільки мокрий шовк не лише нічого не приховував, а ще більше підкреслював те, що мав приховати, й погляд чоловіка був зараз прикутим якраз до дівочих принад, що здіймались у нервовому подиху.

– Але отримати компенсацію за твоє знущання з мене – маю повне право, – його голос, здавалось, мав якийсь дивний магнетичний вплив, ледь не зачаровуючи.

Ніель прикрила повіки, удаючи, що піддалась цим звабливим ноткам, й зосередилась на заклятті, намагаючись розімкнути його.

Ґілланор же тим часом, приспаний її слухняністю, лівою рукою щільніше обхопив дівочий стан, а пальцями правої – ніжно ковзнув розчервонілою щічкою, окреслив вилицю, пройшовся по шиї, вимальовуючи на ній хитромудрі візерунки, й завмер на межі мокрої майки, нахабно розглядаючи спокусливі груди дівчини.

Поки чоловік щось розмірковував, ледь ковзаючи пальцем вздовж тканини, Ніель встигла розпізнати закляття й почала його потихеньку розмикати. Одночасно з цим вона почала плести ілюзію й, на момент, коли її руки вже були вільними, вона обережно вислизнула з обіймів, залишивши натомість дуже реалістичну ілюзію. До того ж, подвійну.

Намагаючись не плескати водою, дівчина обережно зайшла збоку Ґілланора й з цікавістю спостерігала – де ж в нього межа обіцяного, через яку він обіцяв не переступати. Ліва долоня чоловіка встигла вже з’їхати трохи нижче попереку її копії, але, дякувати, хоч не вп’ялась у сідниці, а лиш сумирно їх злегка погладжувала. Права робила те саме з грудьми, але через тканину: його пальці продовжували щось там виводити, явно сподіваючись на більш бурхливе продовження.

Лише, коли його губи майже торкнулись губ такої реалістичної копії, Ніель тихенько наблизилась до нього і майже у вухо промовила:

– Ти певен, що хочеш цілувати рибу?

Чоловік різко завмер: замість дівчини в його руках зараз звивалась якась змієподібна рибина, рот якої був, на диво, схожим на людський, але наче покусаний бджолами – такою розпухлою видавалась та подоба губ.

Прикусивши вже свою губу й стримано гигочучи, Ніель почала відступати, розуміючи, що компенсація за цю витівку буде ще більшою.

Ґілланор спробував відкинути рибину, але та й сама розтанула в його руках, мов і не було.

– Ну, все! – рикнув він й стрибнув на перший же звук, запобігти котрому у воді було не просто.

Та дівчина чекала такої реакції й чоловік тепер обіймався з дельфіном, поки вона намагалась втекти на берег, попри сміх, що підступно забирав її сили. А ще й доводилось постійно утримувати ілюзії, щоб не потрапити до лап цього нахаби. Але її резерв швидко вичерпався, оскільки відновився далеко не повністю після отрути мантікори й, коли до суші було лиш крок зробити, її таки спіймали. Та вимотані біганиною у воді, вони, зашпортавшись одне за одного, обидва впали на пісок. Проте, Ґілланор виявився спритнішим й за мить вже нависав над дівчиною, притиснувши її зап’ястя до піску:

– Скасовую всі свої обіцянки, – нахабно ошкірився він хижим осміхом.

– А як же твоє слово?! – обурено завовтузилась під ним Ніель, хоча це було не лише марним, а ще й ризиковим, враховуючи, що деякі бажання йому й озвучувати не треба було – і так відчувались, а кожен її рух їх тільки збільшував.

– Я обіцяв – я скасував! – знущально сміхотнув чоловік. – Хазяїн слова!

– Отак вірити обіцянкам! – ображено скривившись, вона спробувала нашкребти ще трохи сил й перед очима Ґілланора, тільки-но він схилився до її губ, постала стара зморщена бабця.