2.3

– Ти про того монстра, про якого ходять байки у Дорхаді? – в голосі чоловіка лунав відвертий скепсис.

– Ти про нього чув? – не дуже охоче, але вона все ж виборсалась з його рук й стала на ноги, повисаючи на підставленому їй люб’язно лікті.

– Дещо, у Велхонні, – глузливо викривив губи Ґілланор. – Його ніхто не бачив. Можливо, цією байкою відлякують тих, хто хотів би дістати деякі корисні речі, що ховає море.

– Ти про сині перлини? – Ніель ковзнула по ньому недовірливим поглядом. – Тобі й про них відомо?

Наче повагавшись, чоловік все ж продовжив:

– Я полюю за сировиною для артефактів, тому, мені багато що відомо не лише про Рунель.

– Ти – ілюзійник? – повернувшись до нього, дівчина з цікавістю очікувала на відповідь, вдивляючись в його чіткий мужній профіль.

– Ні, – вже без тіні жартів відповів той. – Я бойовий маг, але в мене повно артефактів, котрі замінюють мені здібності ілюзійника, – він глянув на неї й усміхнувся: – Взагалі-то я хотів, щоб ти відволіклась від дурних думок й приємно провела час.

Тільки зараз Ніель помітила накритий стіл, що стояв в куту тераси, звідки відкривався шикарний вид на море. Якби не згадка про Білу смерть, то можна було б сидіти й милуватись краєвидом.

– Про ваше море такі жахливі чутки не ходять? – не втрималась вона й кинула побіжний погляд на хвилі.

Обхопивши дівчину за стан, Ґілланор повів її до столу й допоміг сісти.

– Море Рунеля безпечне, якщо вмієш плавати. Але й у Дорхадському морі я не зустрічав ніякої Білої смерті. Є деякі небезпечні мешканці, але їх не складно відлякнути відповідними артефактами, – він опустився навпроти неї. – Гадаю, легкі салати й фрукти тобі не завадять. Тим більше, що наслідки дії отрути вже мали б зникнути, – він налив їй сік й подав келих: – Там ще одне тонізуюче, після якого має минути слабкість.

Ніель пригубила сік й повернулась до моря. Вдома, у Дорхаді, воно здавалось далеким з височіні їхніх островів, що тягнулись до неба височенними скелями, на яких й будувались міста: один острів-скеля – одне місто. А небезпечне море десь далеко внизу. Тут до нього було рукою сягнути.

– Воно дійсно безпечне, – перервав її роздуми Ґілланор. – Можемо поплавати – тепло.

– Що?! – Ніель мало не похлинулась. – Ні! Я не полізу в воду! – замотала вона головою. – Я й плавати не вмію.

– Я навчу, – хитро примружившись, чоловік наче вкутував її своїми хвилями, що аж виплескувались з його очей.

– Мені немає в чому плавати! – висунула останній аргумент дівчина, хоча розуміла, що для декого це якраз аргумент на користь його пропозиції.

– Я знайду, – продовжував нахабно всміхатись Ґілланор. – Повір, ти не пошкодуєш.

– Про що?! – почала сердитись Ніель, вчуваючи двозначні натяки в його інтонаціях.

– Ти не уявляєш, яке це задоволення – кататись на хвилях, – вирішив трохи уточнити свою пропозицію її рятівник.

– Оскільки я не знаю, що втрачаю – шкодувати не буду, – хмикнула вона, сторожко поглядаючи на воду, ніби звідти дійсно могла вистрибнути Біла смерть, котру ніхто ніколи не бачив. – А слова – просто слова. Шкодувати за описом задоволення я точно не стану.

– Гаразд, – кивнув чоловік, погоджуючись, хоча в його очах й зблискували якісь хитринки. – Ходім – просто посидиш на березі, поки поплаваю я.

Він підвівся й, наблизившись, подав їй руку. Закусивши губу, Ніель вклала пальці в його долоню й відчула, як жар розтікся її тілом, варто було торкнутись розгаряченої шкіри цього розумника.

Вони спустились широкими сходами вниз до піщаного берега, й Ґілланор дуже швидко скинув з себе все, окрім спідньої білизни, змушуючи дівчину ніяково червоніти. Вона й так бачила наскільки ідеально складений цей тип, а без одягу – видовище було вже цілковитим знущанням з неї. М’язів, що перекачувались під шкірою при кожному його русі, просто таки нестерпно хотілось торкнутись.

А він, немов відчуваючи всі її думки, неспішно йшов до води, ніби красуючись. Його ж стрибок у хвилю, що неслась на нього, був таким граційним, що Ніель ще кілька секунд дивилась перед собою, затамувавши подих.

Море лякало її, але дивлячись, як розрізає зараз хвилі цей красень, страшенно хотілось опинитись поряд з ним. Та осоромитись, відправившись колодою на дно, бажання не було. Тому, вона просто опустилась на досить теплий пісок й, обхопивши коліна руками, спостерігала за тим, як море підкочує до неї то дрібні камінчики, то невеличкі мушлі. Дуже підмивало підвести погляд, але Ніель боялась, що її понесе до чергових дурних мрій, а в неї з ними якось не складалось: кожного разу, коли траплявся хтось, в кого можна було б закохатись, він виявлявся вже закоханим в іншу. А про свого рятівника вона знала лиш те, що він її врятував.

Гучний плескіт води відволік дівчину як від споглядання камінців, так і від споглядання своїх думок. Та споглядання чоловіка у мокрій білизні, що щільно обліпила його вузькі стегна, було ще тим випробуванням, й Ніель вирішила, що ще не всі мушлі роздивилась, скромно втупивши очі в пісок.

А от Ґілланора, схоже, ніщо не бентежило й він спокійно плюхнувся поряд:

– Ходім, – штовхнув її мокрим плечем. – Обіцяю – чіплятись не буду.

Вона скоса ковзнула по ньому поглядом й не відповіла: додати ще щось до сказаного було вже нічого, а повторюватись не хотілось. Проте, страшенно хотілось погодитись.

– Чого ти боїшся? – смішливо хмикнув чоловік. – Що я побачу те, що вже й так бачив?

Ніель скочила на ноги й повернулась в бік сходів, але була перехоплена за руку й мало не притиснута до оголених чоловічих грудей. З несподіванки її долоні лягли на пружні м’язи, але, злякавшись цього доторку, вона миттю підтиснула пальці, відсторонюючись від чоловіка, та він не випускав її з обіймів:

– Зажди. Я не збирався тебе образити, – його голос лунав у неї над вухом звабливим тембром, й від нього аж лопатки зводило. – Чи ти гадаєш, що в одязі виглядаєш не так привабливо, як без нього? Повір, це не так. А безпам’ятством я не страждаю. Але я дав тобі слово: ми просто поплаваємо. До речі, Рунельське море теж насичує енергією, а тобі вона не завадить.