2.2

– Ти вбивав зміїв-перевертнів?! – Ніель аж на лікті підвелась, опускаючи погляд на обличчя свого рятівника.

Щоправда, одного й вона вбила. Точніше, одну. Але та так була зайнята ласуванням чужим життям, що свою вбивцю навіть не почула, інакше Ніель було б непереливки.

– Для того, щоб отримати цю отруту, не завжди треба їх вбивати, – дивлячись на неї знизу вгору, він вигравав скептичною посмішкою на губах. – Проте, вбивати теж доводилось.

– Ти – бойовий маг? – здогадалась вона.

– А несхожий? – сміхотнув він.

Дівчина окинула його поглядом: високий, з міцною статурою, що навіть крізь одяг було видно, та й лежачи на його плечі, цього важко було не помітити – він повністю відповідав всім вимогам, що висувались бойовим магам. Без фізичної підготовки справитись з багатьма заклинаннями було просто неможливо: маг мав бути не лише витривалим, а й рухливим, щоб вчасно реагувати на ті закляття, що летять в нього. А для цього вони постійно тренувались.

– В мене не було часу над цим замислюватись, – похмурившись, Ніель відкинулась на подушку.

Бойові маги для неї стійко асоціювались з мисливцями, від котрих й тікала. І, згадуючи про це, поряд з Ґілланором вона вже не почувалась у безпеці.

– Щось не так? – тепер вже чоловік підвівся на лікті, зазираючи їй в очі. – Мала неприємний досвід з бойовиками?

– Мала, – сухо відповіла Ніель.

– І в чому він полягав? – не вгамовувався рятівник.

– В тому, що доводилось швидко бігати, – буркнула дівчина й додала: – Від них.

– Ясно, – широко всміхнувся той, – бігаєш ти теж добре.

– Таке враження, – не втрималась вона, – що ти намагаєшся з’ясувати всі мої сильні сторони, щоб знати, куди бити.

Той скривився трохи ображено:

– Тоді навіщо мені було тебе рятувати, ризикуючи своїм життям? Не скажеш?

– Це ти мені скажи, – зіщуливши очі, Ніель втупилась в нього, – яким чином ти обійшов мантікор?

Ґілланор почав підводитись з ліжка:

– Схоже, тобі час провітрити голову, якщо ти й досі не зрозуміла, навіщо я про отруту зміїв-перевертнів згадував. Як гадаєш, – він нависнув над нею, обдаючи глузливим поглядом, – бойових магів вчать метати ножі? Чи ні? А поки ти намагаєшся скласти це у своїх ще кволих мізках, я принесу тобі одяг.

Чоловік вийшов, а Ніель лайнулась подумки: таке враження, що отрута мантікори їй дійсно частину мізків випалила. Який зиск був рятувати її, ризикуючи власним життям? Там же не лише мантікори бігали! В Лумеларі достатньо небезпечних потвор, а тягнути когось звідти на руках – наражати себе на ще більшу небезпеку. Руки зайняті, швидкість й рухливість обмежені. Та ще й тіло болить після того, як перерахував сходинки завдяки знову ж таки їй. А тепер її лікують, з ложечки годують, а вона ще й пирха замість подяки!

Її самокатування перервала чергова поява Ґілланора. В руках в нього було два комплекти: темно-вишнева сукня й костюм з білою шифоновою сорочкою, жилетом й обтислими штанами.

– Ти чому віддаси перевагу? – кивнув їй на одяг.

– Костюм, – навіть замислюватись не стала.

Вона не звикла до суконь: надто часто їй доводилось бігати й тікати – тут вже не до суконь.

– Чому я не здивований? – скривився той. – Сукня тобі личила б.

– Я одягну костюм, – вперто повторила Ніель.

– Важке життя було? – чоловік з цікавістю ковзнув по ній поглядом.

– Рухливе, – не стала більше вдаватись до подробиць вона.

– Я розумію, але тут тобі нічого не загрожує, – наполягав Ґілланор.

– Мені про це нічого невідомо, – не здавалась дівчина вже дійсно просто з впертості.

Приречено закотивши очі, він поклав на ліжко костюм й рушив до дверей, буркнувши наостанок:

– Будь-яке бажання, дьєро*.

Як тільки за ним зачинились двері, Ніель, відкинувши ковдру, спустила ноги на підлогу. Те, що вони ворушились, вже радувало. Спробувала встати: трохи похитувало, але коліна не підкошувались, а, значить, цей тип казав правду про тонізуюче й відновлювальне. Схоже, вона дійсно несправедлива до людини, що її врятувала.

Проте, процес одягання все ж коштував деяких сил й це було відчутно по тому, як вона почала задихатись. Справившись з останнім ґудзиком, Ніель впала на ліжко й тільки зараз помітила, як з протилежного кінця кімнати, сидячи на спинці крісла, на неї дивиться своїми незмигними очима сова. І, чомусь, від її погляду пробирало до сиріт. Та стук у двері відволік обох.

Дівчина спробувала сісти, але сил на підвестись в неї вже не було:

– Так! – не надто бадьоро гукнула вона.

Чоловік увійшов з келихом в руках. Наблизившись, він простягнув Ніель руку, допомагаючи сісти, й подав місткість:

– Я знав, що процес перевдягання тебе вимотає. Пий. Це поліпшить твій стан.

Навіть сперечатись не стала, вихиливши все одним махом. Забравши в неї келих, Ґілланор підхопив її на руки й рушив до тераси.

З несподіванки Ніель обхопила його за шию:

– Може, я б сама спробувала?

Він покосився на її руки й хмикнув:

– Мені здалось, що ти дуже не проти такого способу пересування.

Скреготнувши зубами, вона миттю потягнула руки на себе:

– Мене ніхто не питав.

Чоловік важко зітхнув:

– Бачу, з жартами в тебе теж погано.

– Життя в мене було не жартівливе, – обурено огризнулась Ніель.

– Вибач.

Вони вийшли на терасу й дівчина ледь дихати не забула: море було зовсім поряд! Будинок стояв на не дуже високому схилі, об підніжжя якого бились хвилі. Ніель рефлекторно знов обхопила шию свого рятівника, на що він аж закашлявся:

– Що цього разу?

– Там… море!

– Я знаю, – глузливо сміхотнув Ґілланор. – В Дорхаді начебто теж є море, щоб так йому дивуватись.

– Є! – сердито блимнула на нього дівчина. – А ще в тому морі є Біла смерть.

*дьєра (дьєр) - шанобливе звертання по типу - пан, пані.

Вітаю, любі читачі!
Поки ці нові знайомці сперечаються, пропоную подарунок від чудової авторки Лариси Бондарчук до її незвичайної фентезійно-детективної історії "Запеклий шлюб":  -lptZopt