2.1

– Хто сказав, що не існує протиотрути? – глузливо хмикнув чоловік. – Ті, хто відважують конкурентів?

– Я знала щонайменше двох дійсно досвідчених ілюзійників, котрі загинули від укусів мантікори, – попри слабкість, Ніель натягнулась, мов струна, насторожено вдивляючись в обличчя співрозмовника.

– Звідки ти? – вже більш серйозно звернувся до неї Ґілланор. – Ти ж не з Рунеля.

Вона вагалась, чи варто було озвучувати своє походження. Ще невідомо де вона насправді, а сказати можна все, що завгодно. Проте, кількість сонця за вікном свідчила, що це місце точно не у Велхонні й не у Дорхаді, де на неї полюють. Обидва ті світи були вічно похмурими з затягнутим хмарами небом. Якщо сонце й пробивалось подекуди, то Ніель ті часинки вважала мало не святом.

– Я з Дорхаду, – все ж ризикнула озвучити правду.

Все одно вона знаходилась у владі цього незнайомця й, рано, чи пізно, він почав би з’ясовувати інформацію про неї. А брехати рунельцю, що вона його співвітчизниця, навряд чи вдалося б.

– Похмурий світ, – поморщився той. – Я не надто зіпсував твої плани, притягнувши сюди?

– Я сюди й збиралась, – ледь помітною усмішкою смикнулись куточки її губ.

– Ти була сама?

– А ти ще когось бачив поряд зі мною? – здивовано війнула вона бровами. – Мантікор можна не брати до уваги.

– Значить, ти й сама – ілюзійниця, – зробив він закономірний висновок. – А то я вже подумав, що тебе провели до Лумелару й кинули напризволяще, виманивши платню за перехід.

– Я схожа на таку наївну дівчинку? – аж образилась Ніель.

– Непритомною ти була схожа просто на беззахисну дівчину, – якось дивно усміхнувся Ґілланор.

У вікно раптом влетіла величезна сова й, зробивши коло по кімнаті, вмостилась на бильця ліжка в ногах. На диво, в неї були очі такого самого кольору, що й в чоловіка. Ніель здалось, що обличчям того майнуло короткочасне невдоволення, але він швидко його приховав черговою усмішкою:

– Не бійся. Це мій птах – Даіва.

– Він же не просто якийсь птах? – намагалась вона видивитись магічну сутність сови, але сил на це не було зовсім.

– Здогадлива! – іронічно хмикнув чоловік. – Так. Це мій підсилювач.

– Ти зумів створити живий підсилювач сили?! – ошелешено витріщилась вона на нього. – Як?! Це ж… по суті… живий артефакт!

Ґілланор задоволено всміхався:

– Приємно бачити такий захват в очах дівчини. Але ми про дещо забули, – кивнув він на тарілку з кашею. – Не думаю, що ти палаєш бажанням валятись безсилою.

Не палала вона таким бажанням, тому, хоч і дуже неохоче, та доїла. Ну, хоча б сік після цих тортур її порадував.

– Я додав до нього трохи тонізуючого й відновлювального, щоб пришвидшити одужання. Після отрути мантікори більше не можна – ти надто виснажена. Організм може не витримати, – додав чоловік.

– Дякую, – Ніель відкинулась на подушки, відчуваючи втому, хоча нічого й не робила по суті, але сили відновлювались не так швидко, як хотілось. – Я можу тебе спитати? – звернулась вона до свого рятівника, коли він вже збирався йти, забравши посуд.

– Можеш, – кивнув й розплився нахабним осміхом, – але не зараз. Зараз тобі доведеться поспати: снодійне в сік я також додав, – він насмішкувато знизав плечима у відповідь на її обурений погляд. – Що ж я зроблю – тобі треба багато спати. Коли прокинешся – влаштую невеличку прогулянку. Думаю, на той момент ти будеш вже здатна хоча б сидіти самостійно. Тоді й поговоримо.

Він стрімко покинув кімнату, а її дійсно похилило у сон. Навіть сова, що так і сиділа на бильцях ліжка, не змогла завадити цьому, хоча її незмигний погляд здавався трохи лячним.

Цього разу сон був повноцінним й підсунув їй якісь приємні картинки-спогади з дитинства. Хоча життя у Дорхаді й не сприяло виникненню радісного настрою, та все ж були в неї моменти, котрі вона не відмовилась би прожити наново: коли ще були живі батьки.

Та раптом сон-спогад різко обірвався й вона поринула у суцільну темряву, де не було нічого, окрім відчуттів. Щось торкнулось її й швидко сповило собою. Щось холодне й гладеньке. Воно так швидко знерухомило тіло, що вона й рукою поворухнути не могла, лиш пальцями вдалось ледве торкнутись незнайомої поверхні. Вона була пружною й скидалась… на мацаки нертдока?!

Ніель скрикнула й вилетіла зі сну так, що й з ліжка злетіла, боляче забившись об підлогу. Над нею сполохано забила крилами сова, мабуть, теж злякана скриком. Та, схоже, цей скрик було чутно й за межами кімнати, оскільки за хвилину туди вбіг і рятівник.

Підхопивши дівчину з підлоги, він вклав її у ліжко й, помітивши, як вона тремтить, загорнув у ковдру й ліг поруч, обережно обіймаючи за плечі:

– Жах наснився?

– Так, – знов хрипким голосом відповіла вона, притискаючись до міцного чоловічого плеча, що зараз єдине було поряд, а залишатись наодинці дуже не хотілось, хоч зазвичай це її не лякало. – Здалось, що я потрапила в «обійми» нертдока.

– Ти встигла з ним зіткнутись? – чоловік гладив її по спині, а вона хотіла, щоб це не закінчувалось – такий спокій розливався її тілом від цієї простої ласки.

– Так. З двома, – чомусь не хотілось їй критись.

– Та ти щасливиця, що встигла втекти, – хмикнув він.

– Я… не тікала, – знов понесло її у відвертість. – Я їх вбила.

– Ого! – він спробував зазирнути до її обличчя. – То ти не просто ілюзійниця. Ти – вбивця ілюзій. Так розумію, що у твоєму мішечку, котрий був на поясі, лежать парочка бетсіорів?

Ніель трохи насторожилась: що вона знала про свого рятівника, щоб відкриватись йому? Проте, якщо він й досі не зазирнув до мішечка, значить грабувати не збирався. Міг би взагалі сказати, що підібрав її без нього: могла й втратити, поки летіла через ту кляту мантікору. Мішечок, щоправда закритий складним закляттям й, не знявши його, ніякий ніж тканину прорізати не зміг би, та завжди можна знайти того, хто це зробити зможе. Але, щось заперечувати тепер не мало сенсу: