Глава 2. Рятівник

Після випитої гидоти Ніель знов похилило до сну. Але він був якимось поверхневим: вона явно чула голоси, що лунали десь неподалік, проте розрізнити слова не вдавалось. Зрозуміла лиш, що обидва – чоловіки, й вони про щось сперечались. Тільки вона навіть думки свої зібрати до купи не могла, не те щоб щось розчути в такому стані. Так і бовталась у напівсну, чи то – напівпритомності.

Скільки часу минуло з того моменту, як її чимось поїли, визначити вона не могла: все здавалось надто тягучим, навіть власна свідомість. Та й тіло її не слухалось: ледве вдалось поворушити пальцями, але вони не спромоглись й в кулак стиснутись. Зате став чіткішим слух, й він вловив кроки, що наближались.

Знов її підхопили під плечі й здійняли над подушкою, а звичний рух змусив відкрити рота. Проте, цього разу туди полилась більш приємна рідина – кисло-солодка. Схоже, помітивши, що це вона проковтнула ледь не з задоволенням – на повноцінну його демонстрацію сил в неї не було – рота затискати їй не стали. Рідина наче миттю проникла до вен, розтікаючись по тілу приємною бадьорістю, й в Ніель навіть знайшлись сили розліпити повіки.

Вона розуміла, що перед нею чиєсь обличчя, але роздивитись його було неможливо: все просто пливло перед очима, утворюючи одну невиразну пляму.

– Ви мене чуєте? – голос, що пролунав, був тим самим, що й в клятому палаці.

Й хоч як погано ще не почувалась Ніель, проте їй вистачило кмітливості збагнути, що навряд чи незнайомець міг бути вартовим межі – ті точно розмовляли б з нею інакше, якщо взагалі розмовляли б.

– Де я? – ледь розліпила вона губи й прохрипотіла практично пошепки.

– Там, де вам вже нічого не загрожує, – відповідь мало що прояснила.

– А точніше? – Ніель спробувала сконцентрувати погляд й таки роздивитись свого рятівника, якщо він дійсно її врятував – виходило так собі.

– У Фаерріні – столиці Рунеля, – а от ця відповідь дещо порадувала – хоч як, та до цього світу вона все ж потрапила.

Нарешті їй вдалось якось навести різкість в очах й побачити співрозмовника. На ліжку біля неї сидів плечистий симпатичний молодик років двадцяти восьми-тридцяти. Його довге світле волосся було зібрано на потилиці у хвоста, а сині з прозеленню очі розглядали її з трохи насмішкуватим виразом:

– Як вас звуть?

– Ніель, – вже більш чітким голосом вимовила вона. – А вас?

– Ґілланор, – криво осміхнувся він. – Вибачте, що розчарував вас, виживши після такої завзятої спроби мене прибити.

– Якби не ваша фраза, – окинула його недовірливим поглядом дівчина.

– Перепрошую, – смішливо підтиснув він губи, до біса спокусливі. – То був невдалий жарт – не те місце задля цього, але не втримався.

– На себе й нарікайте, – Ніель потроху відновлювала владу над власним голосом, що не могло не радувати. – Але, дякую, – додала вона, згадавши, що її все ж двічі врятували.

– Ну, що ви! – весело грав він у вдавану ніяковість. – Не міг же я допустити, щоб ви втекли від мене, не вибачившись за мої синці.

– Як я вже сказала, – спробувала кволо всміхнутись Ніель, – самі винні.

– Що ж, – видаючи засмучений подих, знизав плечима чоловік, – будемо вважати, що я врятував вас по доброті душевній.

Вона дивилась в його дивно зеленаві очі, намагаючись в них відшукати те, що зазвичай приховують люди, але якоїсь небезпеки в тих морських глибинах вона не помітила.  

– А вона для вас не характерна?

– Хтозна, – грайливо схилив набік голову рятівник. – Самому цікаво. З вас і почнемо з’ясовувати, – з хвилину він якось дивно її розглядав й додав: – Може, перейдемо на «ти». А то після всього, що між нами відбулось, якось дивно одне одному викати.

Ніель аж заклякла від почутого. Вона невідомо скільки провалялась непритомною, й з нею могли робити все, що завгодно. І наскільки ж далеко це «завгодно» сягнуло?!

Схоже, на її обличчі викарбувалось все, що промайнуло в її голові, тому що чоловік почав поступово розпливатись нахабним осміхом, поки не розреготався:

– Я не те мав на увазі, що ти собі вже надумала! Але, вибач, мені довелось тебе відмивати від того бруду, що на тебе налипнув, поки ти корчилась в пилюці після укусу мантікори, – не дочекавшись її згоди, він сам перейшов на «ти». – Це все! – чоловік навіть руки здійняв. – Повір, я не ґвалтую дівчат, тим більше непритомних. Проте, – трохи заспокоївшись, він сяйнув на неї спокусливою синню очей, – те, що я відмивав, мені сподобалось.

Ніель страшенно захотілось вліпити йому ще раз, от тільки сил на це не було. Вистачило лиш на розлючений погляд, котрий ще більше повеселив її рятівника:

– Я дивлюсь, тобі вже стає краще. Не можу цьому не порадіти. Гадаю, варто тепер поїсти.

Не очікуючи відповіді, він підвівся й вийшов з кімнати. А їй видалась нагода роззирнутись.

Ліжко, на якому вона лежала, було чималеньким, але займало хіба чверть простору досить великої кімнати. Вся вона була виконана в легких ніжно-блакитних тонах, й навіть квіти, що займали кути, квітували всіма відтінками синього. Велике вікно в підлогу було прочинене й виводило на терасу, звідки долинав дзвінкий пташиний спів, та влітав час від часу легкий солонуватий вітерець. Схоже, десь неподалеку було море.

Одразу ж згадались очі цього Ґілланора. Здавалось, що й в них плескоталось море, хвилі котрого явно вміли заколисувати. Ніель аж головою мотнула: ще заколисатись не вистачало! Хтозна, що з себе уявляє цей рятівник.

А рятівник, наче вчув її думки, встиг вже повернутись з тацею в руках. Обережно опустивши її на столик поруч з ліжком, він допоміг Ніель трохи підвестись, підмощуючи їй під спину подушки. Взявши до рук тарілку з якоюсь молочною кашею, він намірився годувати її з ложки, на що отримав красномовний невдоволений погляд дівчини, й скептично хмикнув:

– В мене великі сумніви, що ти здатна утримати в руках ложку й не залити тут постіль, але можеш спробувати.

Ніель таки спробувала дотягнутись рукою до ложки: дотягнутись – дотягнулась, але стиснути пальці довкола руків’я не змогла. Сердито блимнувши на рятівника, вона переможено зітхнула й дозволила себе годувати.