1.1

Чесно кажучи, Ніель уявляла його дещо меншим, й зараз все ще коливалась – чи варто пхати свою голову під його мацаки. Зі слів того ілюзійника, ця потвора майстерно вміла ними вправлятись. Але вогонь змушував її втягувати у свою слизьку масу всі кінцівки, оскільки опіки на її тілі залишались на дуже довгий час, змушуючи страждати через біль й втрачати власну енергію. Варто було вразити з половину кінцівок нертдока й він не виходив на полювання довгий період. Проте, голод робив його ще більш злим й спритним. Тому, важливо не дати йому втекти.

Вогняною стихією вона володіла не надто добре, зате навчилась сполучати її з ілюзіями. Варто було до уявного полум’я додати трохи справжнього, що дійсно припікав, й мало хто усвідомлював, що небезпека набагато менша, ніж здається. А їй цілком вистачало тимчасового сум’яття, щоб або розібратись з ворогом, або ж втекти від нього, якщо сили були нерівними.

Але зараз важливо було не перебрати з мірою: їй не треба було, аби нертдок втік до того, як вона дістанеться його нутрощів. Теж не найприємніша частина роботи, враховуючи його консистенцію, але камінь того був вартий.

Попри свій неповороткий вигляд, переміщався монстр достатньо швидко, перебираючи своїми мацаками, наче павук лапками, й Ніель довелось вкласти всю свою спритність в керування ілюзією собаки, аби потвора не змогла до неї дотягнутись.

Роззирнувшись довкола й впевнившись, що нікого, окрім кількох полохливих тіней поблизу не спостерігається, дівчина швидко перетворила собаку на полум’я й оточила ним нертдока. Істота завмерла, та варто було вогняному кільцю стиснутись, як вона швидко почала втягувати у себе всі свої мацаки, але поки не поспішала зникнути, вчуваючи запах здобичі зовсім поблизу, адже, хоч собака й зникла, запах крові все ще залишався, й нертдок був дещо розгубленим. На щастя, особливим інтелектом він не вирізнявся.

Ніель створила вогняну кулю в руці – цього разу абсолютно реальну. Вільною рукою вона пустила закляття-пластуна, котре мало прокласти шлях до омріяного бетсіора й провести за собою вбивчий вогонь. Не встигло закляття зникнути у слизькій туші нертдока, як вона приєднала до нього полум’я, й все це зникло всередині. За хвилину пролунало гучне шипіння, наче на розпечене каміння плеснули холодної води, й вся ця слизька маса розпласталась по бруківці, розтікшись бридкою смердючою калюжею, посеред якої виднівся невеличкий, розміром з кулак, бугорочок.

Торкатись його було неприємно, та зволікання могло призвести до ще більш неприємних зустрічей. Тому, швидко натягнувши рукавичку, вона, обережно ступаючи по залишках монстра, підхопила камінь й закинула до спеціального мішечка, де він мав би очиститись.

За її спиною почувся якийсь шурхіт й Ніель, навіть не озираючись, накинула на себе все ту ж ілюзію тіні й метнулась до стіни. З-під бруківки вилізав ще один нертдок. На вигляд він був трохи меншим, але це не завадило йому відчути потенційну жертву й ринутись просто під стіну, де намагалась замаскувати свій запах дівчина.

Схоже було, що запах ілюзійної собаки вже розвіявся, а от її власний вирвався з-під ілюзії. Дякувати Феанору, що допоміг їй дістатись Лумелару: він подарував їй артефакт-підсилювач, завдяки якому сили відновлювались досить швидко, а витрачались повільно. Це дало їй можливість на ходу створити нове ілюзійне коло вогню й пустити до нього живий вогонь.

Нертдок застиг на місці лиш коли отримав кілька опіків. Хоч вони й були незначними, та зупинити його зуміли. Цього разу вся ця туша була просто перед нею. Знов поозиравшись й нікого не помітивши, Ніель повторила всі маніпуляції, задоволено відмічаючи, що не так, виявляється, й важко справлятись з цими монстрами.

Тепер в її мішечку було цілих два бетсіора. Якщо продати їх королеві Дорхаду, то можна казково збагатитись. Але навіть страх смерті не змусить віддати їх їй! Тепер би ще відшукати бас і сакмел. Перший начебто має бути поза межами міста посеред якихось колючих кущів. А от камінь ілюзій – сакмел, можна було відшукати, якщо вірити записам, практично на самій межі, що відокремлювала примарне місто від реального світу.

Тепер, головне, не зіткнутись з вартовими: вони начебто полюбляють більше вулицями міста шастати, але хто їх знає. Ті, хто про це розповідали в записах, як і той старий ілюзійник, не так часто потикались сюди, й не надто довго тут знаходились. Тому, ця інформація навряд чи могла бути абсолютно вірогідною.

Ніель повернула у зворотному напрямку, щоб точно вже вийти на околицю там, де й зайшла до міста. Щоправда, кущів вона в тому місці не бачила, зате звідти гарантовано можна було пройти межею міста й хоч десь та наткнутись на необхідні зарості.

Але не встигла вона вискочити за межі міста, як воно раптом заволоклось сизим маревом, а коли імла розвіялась – виявилось, що все місто змінило не тільки свій вигляд, а й розташування вулиць… Тепер Ніель знаходилась посеред якоїсь площі в оточенні вже не обшарпаних бляклих будинків: на неї дивився великими арковими вікнами величний білосніжний палац – Хаос би його розвіяв!

Схоже, її занесло до просторової петлі, звідки вибратись можна лиш єдиним способом: знайти стабільну точку, що не змінюється під час змін клятих декорацій.