Глава 1. Примарне місто - Лумелар

Ніель важко виринала зі свого небуття. Голова гуділа, а повіки не хотіли розліплюватись. Тіло взагалі було ватяним. Хтось з силою натиснув на її щелепу, змушуючи розкрити рота й в неї полилось щось гірке й гидотне, та виплюнути їй не дозволили, миттю натиснувши на щелепу знов, але тепер, щоб рота закрити, й довелось ковтати. Від смаку цієї рідини в неї аж сироти повставали, й це просто фізично відчувалось! От тільки очі вперто не розплющувались. Де вона? Що з нею сталось? Останнє, що пам’ятала – це вулиці примарного міста…

…Вона сторожко перетнула маревну межу, що відокремлювала примарне місто від реального світу. Нарватись на вартових цієї межі бажання не було. Ці потвори начебто й не допускали, аби з Лумелару могли вирватись його монстри, але й тих, хто сюди завітав, теж могли залишити тут навіки. Як і у світі Тіней. Вони живились силою тих, хто потрапив до їхньої царини. Звісно, могли відшукати собі й іншу їжу, але ця для них була делікатесом – жива енергія! Тому, краще було з ними не стикатись.

На жаль, потрапити до омріяного світу Рунелю можна було лиш через цю лазівку, котру складно було контролювати будь-якій Службі безпеки. Тому, вона й ризикнула. Зрештою, це було кращим, аніж потрапити до лап Дорхадських чи Велхоннських мисливців, що полювали за нею, або ж скніти білою вороною у Тайвуорі, як їй пропонував Феанор. В усякому разі їй так здавалось. Головне, дістатись Чорної вежі, котра за чутками знаходилась десь у центрі Лумелару. А вже звідти можна було прокласти шлях до Рунеля.   

Проте, було ще дещо, що вона збиралась зробити, поки знаходилась у примарному місті: знайти деякі кристали, що дуже дорого цінувались у реальному світі, оскільки видобути їх можна було лиш тут. А гроші їй не завадять.

Сакмел – камінь, що використовували для створення артефактів-ілюзій, або ж артефактів-руйнівників ілюзій. Бас – кристал, на основі якого виготовляють смертоносні артефакти й зброю. І, найдорожчий, бетсіор – камінь, що дуже полюбляють жінки за його здатність приховувати всі недоліки зовнішності. А ще за ним полює королева Дорхаду – Сілана Німх Басмхар, оскільки він здатен відновлювати її кляту першу маску набагато краще за кристали з печери Чорного Вогню у Тайвуорі.

Та в Ніель вже давно закрадалась думка про те, що бетсіор можна було б використати й для знищення першої маски – треба було лиш знайти артефактора, здатного на подібне. А зі зникненням першої маски – зникнуть й кляті наам’я, що перетворили її рідний світ у велику «їдальню» для себе, пожираючи життєві сили народу Дорхаду.

Один нюанс: бетсіор можна було видобути лиш з тіла місцевих монстрів – нертдоків. Ці потвори виринали просто з-під землі й були схожими на величезних чорних слимаків з купою мацаків, котрими швидко знерухомлювали своїх жертв й, через присоски, висмоктували з них енергію. Після чого від тих навіть тіней не залишалось – просто танули в повітрі.

Нертдоки боялись лиш вогню, але вбити можна було, тільки помістивши вогонь всередину їхнього тіла. Та, зважаючи на кількість мацаків, це було не просто зробити. Сама вона ніколи з ними не стикалась, та й не була тут ніколи. Все, що знала, це з розповідей одного старого ілюзійника, котрий примудрився дожити до старого віку, та пари книжок, що дістались їй від батьків й старанно приховувались від нищення мисливцями, котрі старанно винюхували й нищили все, що могло зашкодити наам’я.

Проте, в потаємному підвалі свого будинку в Анорді – столиці Дорхаду – вона зуміла відтворити повноцінну ілюзію (якщо вірити тому діду-ілюзійнику) нертдока, й відточувала на ньому свої бойові здібності, сподіваючись колись дістатись й до реального монстра. Тепер головне було – помітити цю потвору раніше, ніж вона накинеться.

Ніель ступила на бруківку якоїсь з вулиць Лумелару, сховавшись в ілюзії. Зі сторони вона була схожою на одну з тіней примарного міста. На них теж полювали і нертдоки, і вартові межі, але, якщо вчували свіжу кров, то віддавали перевагу їй. Тому, вона створила ілюзію величенької собаки й влила в неї кілька крапель своєї крові – цього було достатньо, щоб привернути увагу якого-небудь голодного монстра. Свій же запах приховала також за ілюзією. Вона це вміла. Недарма за нею полювали, як за однією з найкращих ілюзійниць, адже вона була вбивцею ілюзій.

Скількох людей вона врятувала, витягаючи їх з тіньових пасток й вбиваючи тих, хто ними там живився, навіюючи видіння! Та, найголовніше, вона вбила вбивцю своєї сім’ї! Але та виявилась рідною сестрою дружини старшого онука королеви Дорхаду. Сам онук був володарем Велхонни, що хоч й умовно, але підпорядковувалась Дорхаду. І тепер на Ніель полювали мисливці обох королівств.

За спиною відчула якийсь рух. Це був не звук, а дійсно на рівні відчуття. Дівчина поволі озирнулась, хоча тінь, якою вона прикидалась, продовжувала дивитись вперед. Вартовий! Та розвій його Хаос! І дивився він на собаку. Ну, так здавалось, оскільки каптур його темно-сірого плаща закривав практично все обличчя. От тільки вартовий – не нертдок. Цей монстр хитрий і розумний. Як тільки він дістанеться собаки, одразу ж зрозуміє, що це ілюзія й почне шукати її творця. А здирати ілюзії вони теж вміють. На щастя, самі собаки підозр не мали б викликати, тому, що з усіх тварин – вони єдині, хто спокійно перетинає межі таких-от примарних місць.

Щось вигадувати довелось на ходу. Ніель удала, що тінь, якою вона скидалась, проходить крізь стіну – старий ілюзійник розповідав, що вони так роблять – а насправді просто злилась з нею й скерувала собаку у перший ліпший провулок, змусивши ілюзію чкурнути з усіх лап й приховала її на якийсь час, як тільки вона зникла за рогом будинку.

Та вартовий, схоже, мав твердий намір поласувати живою енергією й ринувся за нею. І він теж вмів проходити крізь стіни, тож, рвонув до найближчої, де якраз й стояла Ніель, маскуючись під останню. На якусь мить він завмер зовсім поруч, ніби вслухаючись до простору, й дівчина навіть дихати перестала. Та жага порції свіженької їжі перемогла й він зник у стіні.