Розділ 2

Минуле – це тінь, що невпинно слідує за нами. Неможливо сховатися від наслідків своїх дій,  бо карма завжди знайде спосіб наздогнати. Хочеться іноді видалити з пам'яті все зайве, викреслити людей, які колись були важливими. Але життя не дає нам такої легкості. Спогади повертаються, люди з'являються знову, нагадуючи про себе дзвінками, повідомленнями, зустрічами. І часто нікому немає діла до того, що відбувається в твоїй душі. Томуу залишається тільки прийняти це, а не намагатися все виправити.

Венздей відчувала, що не може впоратися з усім сама, тому й попросила Фрайдей поїхати з нею до Невермору. Їхні погляди зустрілися, мов натягнута струна. Венздей, ледь виживши в академії, тепер тягнула туди ж свою сестру, яка й гадки не мала про ті жахи, що там відбуваються.

Проте Фрайдей, було якось байдуже, де навчатися. Пансіон мадам Готьє закрили, а місцева школа була для неї неприйнятною. Тому пропозиція Венздей виявилася єдиним виходом. Збирати валізи було непросто – речей забагато, а брати весь гардероб не було сенсу. 

Венздей швидко відповіла на повідомлення Ксав'єра і сховала телефон, щоб сестра не побачила їхнє листування.  Бо Фрайдей могла подумати, що між ними щось є. Зазвичай, Венздей не церемонилася, але сваритися з сестрою не хотіла.

І, як завжди, Фрайдей увійшла без стуку. Зазвичай, за таке Венздей використовувала прилад для тортур, але сестрі шкодити не хотілося.

Фрайдей окинула кімнату сестри критичним поглядом. Все, як завжди: мінімалізм, темні кольори, жодної зайвої речі. Навіть дивно, як у такому похмурому місці Венздей умудряється писати свої моторошні історії. Сама Фрайдей любила світло, простір, яскраві акценти.  Тому її кімната завжди була наповнена квітами, картинами, милими дрібничками, які створювали затишок.

— Ти хоч уявляєш, куди ти мене тягнеш? —  запитала Фрайдей, спираючись об одвірок. Її голос звучав м'яко, але в ньому відчувалася напруга.

Венздей навіть не підвела погляду від друкарської машинки. —  В Невермор. Це школа для таких, як ми. Ти ж не хочеш повертатися до пансіону мадам Готьє?

Фрайдей здригнулася. Спогади про цей заклад були не найкращими. —  Але ти ж казала, що там небезпечно. Щось про монстрів і таємні товариства.

—  Не перебільшуй,—   буркнула Венздей. — Просто були деякі... непередбачені обставини. Але я все вирішила. І тепер мені потрібна твоя допомога.

Фрайдей підійшла ближче і сіла на край ліжка. — Моя допомога? В чому саме? Ти ж завжди все робиш сама.

Венздей нарешті відірвалася від друкарської машинки і подивилася на сестру. В її очах промайнула тінь. — Я не можу довіряти нікому, крім тебе. Там є дещо, що я не можу зрозуміти. І мені потрібен хтось, хто подивиться на це з іншого боку.

Фрайдей здивовано підняла брови. Венздей, яка просить про допомогу? Це було щось новеньке. — І що ж це за дещо?

— Я не можу тобі сказати. Ти повинна побачити це сама. Але повір мені, Фрайдей, це важливо. Це стосується не тільки мене, але й усіх нас.

Фрайдей мовчала, обмірковуючи почуте. Вона знала, що Венздей не схильна до перебільшень. Якщо вона каже, що це важливо, то так воно і є. І, зрештою, їй було цікаво. Невермор, монстри, таємні товариства... Це звучало набагато цікавіше, ніж нудні уроки в пансіоні мадам Готьє.

—  Добре, — сказала Фрайдей, нарешті. —  Я поїду з тобою. Але якщо там буде хоч один монстр, я перша стрибну в найближчий поїзд.

Венздей ледь помітно посміхнулася. —  Не хвилюйся. Я подбаю про твою безпеку.

Фрайдей знала, що це не зовсім правда. Венздей подбає про те, щоб розгадати таємницю, а про її безпеку їй доведеться піклуватися самій. Але це її не лякало. Вона завжди була більш практичною і розсудливою, ніж Венздей. І, можливо, саме це і потрібно було її сестрі. Хтось, хто зможе збалансувати її похмурий погляд на світ.

***

Ох, Паґслі... Здається, де б він не з'явився, там обов'язково щось піде шкереберть. Не знаю, чи це в нього вроджене, чи він просто дуже старанно намагається відповідати репутації Аддамсів, але факт залишається фактом: коли Паґслі поруч, чекай на несподіванки, і, скоріше за все, не дуже приємні.

Можливо, він випадково переплутав інгредієнти для бабусиного зілля, і тепер воно змушує всіх говорити задом наперед. Або, можливо, він вирішив "покращити" сімейний портрет, додавши трохи динаміту для "більш виразного ефекту". В будь-якому випадку, поява Пагслі, як правило, є сигналом до хаосу та безладу.

Іноді навіть здається, що він робить це навмисно. Але, знаєте, в цьому і є його чарівність. Він - маленький демон, який приносить в їхнє життя трохи (або багато) абсурду та непередбачуваності. І хоча він часто все псує, без нього було б нудно. 

Але ж це тільки початок. Бо коли Паґслі щось псує, він робить це з розмахом. Після тарганів-дискотеки він вирішив, що сімейний обід потребує "спецій". І замість звичайної солі, він додав у суп отруту плюща. На щастя, Аддамси, мають імунітет до більшості отрут, але дядько Фестер все одно провів наступні дві години, намагаючись виплюнути власні легені.

І ось, знову, ціла  родина опиняється посеред цього хаосу, намагаючись зрозуміти, з чого почати прибирання. Цього разу, здається, Паґслі вирішив, що сімейний склеп потребує "освіження". І що може бути кращим способом освіжити склеп, ніж запустити туди зграю навчених тарганів, які світяться в темряві? Звісно, ідея була "геніальною" в його маленькій, збоченій голові. Результат? Склеп, який виглядає дещо по - іншому, і  покійна бабуся, яка люто свариться на Паґслі, хоча в глибині душі, вона б пишалась його винахідливістю.

І знаєте, що найгірше? Він навіть не вибачається! Він просто стоїть там, з невинним виразом обличчя, ніби нічого не сталося. Іноді здається, що він просто насолоджується хаосом, який він створює. Але, з іншого боку, можливо, він просто не розуміє, що робить щось не так. В кінці кінців, він Аддамс. Для нього хаос - це норма.

— Ти що, нас підслуховував? — питання сестри прозвучало для нього, як грім серед ясного неба.