Протокол "Відданість" (Rosehip)

Скляна болванка з отруйним токсином пролетіла за сантиметр від його вуха, врізавшись об бетонну стіну, але він навіть не здригнувся — лише глибше втиснувся в сусідні двері. 
— Ти занадто повільна, Калісто! — його голос прозвучав механічно й чужо. — Будь-яка затримка під час перестрілки — смертний вирок!
Маневруючи між перешкодами, дівчина рухалася як гепард — натреновані ще в академії інстинкти як завжди на висоті.
— Я не хочу цього робити, Марку! — в цьому криці прорвалася розпачлива нота.
Відслідкувавши її наступні рухи, чоловік висунувся з укриття та вистрелив. Дівчина, ледь не спіткнувшись, заховалася за металевою коробкою. Система “Індикатор” у її навушниках відзвітувала: «У вашому арсеналі залишилася лише дві кулі».
— Ти завжди була слабкодухою! — крикнув він услід, перезаряджаючи свій бластер. 
— Брешеш! — дівчина притиснулася спиною до стіни, намагаючи вгамувати своє уривчасте дихання. Тремор в руках та біль у шлунку заважав їй зосередитися, але мозок мобілізував всі свої сили для досягнення цілі 
— Тоді доведи це! Один влучний постріл вирішить усе! Скинь із себе баласт!
Він знав її слабкості. Слова, болючіші та небезпечніші за будь-яку зброю, ще більше розпалять вогнище люті, допаливши усі залишки людяності. Було прикро усвідомлювати, що його найкращий витвір повинен загинути, але мета завжди виправдовувала засоби. 
Каліста визирнулася із свого укриття, дивлячись через приціл бластера на можливе місце появи супротивника. Не відриваючись, вона сплюнула на землю слину з металевим присмаком крові.
— Ти не можеш так поступити! — її голос луною прокотився по приміщенню. — Ми довіряли одне одному!
Вслід за цим, як скрегіт по металу, прозвучали його слова:
— Твоя довіра нічого не варта. Ти завжди мене підводила.
Подих Калісти здригнувся. На очах виступили сльози. Це був не просто критичний удар — це був момент, коли остання опора всередині неї зруйнувалася вщент.
Стиснувши бластер, вона помчалася уперед. Досить з неї цієї біганини. Все вирішиться тут і зараз.
Зі свого укриття визирнув Марк. Під навколишніми лампами його постать здавалася велетенською, мaйже дeмонічною в цьому червоному мареві. Марк повільно підняв свій “Інтоксикатор”, цілячись їй прямо в груди — туди, де билося колись віддане йому серце. 
Настала ця вирішальна мить. Вони тримали одне одного на прицілі. Або він, або вона.
Каліста натиснула на гачок. Куля миттєво пролетіла відстань між ними та влучила в руки Марка. Той заричав від болю, впустивши свій бластер ще до того, як встиг вистрелити у відповідь. Він упав на коліна. Тишу обірвало огидне шипіння.
Токсин почав свою жахливу роботу. Його долоні посиніли. Отрута роз’їдала тканини шкіри, оголюючи та знищуючи кістки із закипаючими м’язами.
Стиснувши щелепу, він поглянув на неї та висказав наостанок: 
— Емоції завжди були твоєю слабкістю. Ти хотіла врятувати нас обох. Не йдучи на жертви, ти вбиваєш себе зсередини. 
Дівчина, опираючись власній волі, підняла на нього бластер, дивлячись через приціл на це мужнє обличчя, яке скривилося від нестерпного болю, що поступово його вбивало.
— Хочеш довести, що ти справжня поліціянтка, а не плаксива дівчинка? — він продовжував тиснути на неї. — Стріляй! Доведи, що ти заслужила носити цю форму! 
Палець на гачку здригнувся. Каліста зажмурилася. В уяві пронеслися спогади: їхнє перше спільне завдання, посиденьки за кавою, його акуратні рухи та дотики, коли він обробляв її рану.
— Я не хотіла, щоб все закінчилося отак, — сльози застелили її зір блідою плівкою, залишивши нечіткі обриси постаті напарника.
— Я знаю… — тихо вимовив він. В його словах відчувалася важкість, набута після пережитого.
— Дякую тобі… за все.
В наступну мить холодний розрахунок нарешті узяв гору, здолавши її почуття до Марка. Палець зробив своє — грім пострілу в замкненому приміщенні здався їй сильнішим за вибух гранати. Світ на мить застиг.
Тіло Марка хитнулося та рухнуло на бік. Каліста впала на коліна. Вона ревіла, глитала сльози із соплями, але її совість змушувала дивитися на те, що відбувалося з напарником. Токсин кулі подіяв з неймовірно диявольською швидкістю. Роздалося ще більш моторошне шипіння, наче гаряче залізо занурили у рідину. Шкіра багряніла, вкривалася синіми пухирями. В ніс вдарив різкий запах хімози. Чоловічі риси обличчя розплавлялися, змішуючись із м’ясом та кістками, перетворюючи його в криваву кашу. 
Найстрашніший кошмар, який дівчина боялася уявити, все ж відбувся у найгіршому прояві. Вона вбила людину, яка замінила їй усіх — друга, брата, батька, наставника. Того, хто став частиною її життя.
І в цей момент реальність навколо неї розбилася в уламки.
Склад почав розчинятися у просторі, розпадатися на крихітні різнобарвні пікселі. Огидний сморід людської плоті змінився на аромат м’яти. Напружена тиша поступилася тишею тренувальної кімнати.
Криваве місиво на обличчі Марка поволі зникало, перетворюючись на звичне обличчя. Його тіло повільно ворушилося, він поступово приходив у свідомість.
— Симуляція завершена. Протокол “Відданість” виконано, — відзвітував безликий роботизований голос ШІ, що лунав зі стелі та стін. — Офіцерка Вілкінс успішно пройшла випробування. Ефективність усунення емоційної загрози — максимальний. Вірогідність самопожертви становить сто відсотків.
Каліста тремтіла від пережитого шоку. Вона озирнулася, із широко розплющеними очима оглянула все довкола. Все попереднє було лише найгіршим, але все ж таки вигаданим сценарієм божевільної реальності. 
Марк підвівся на ноги та підійшов до неї. Він виглядав бадьорим, як завжди серйозним та незворушним. А найголовніше — живим.
— Господи, — прошепотіла вона, дивлячись на свої тремтячі руки. — Це все було… реально.
— Лише дурною фантазією штучного інтелекту, — відповів він, подавши їй руку. Його голос звучав спокійно, заспокійливо.
Марк допоміг Калісті підвестися. Вона опустила погляд, намагаючись приховати свої заплакані очі.
— Я… пробач… я… я щось розклеїлася, — дівчина протерла обличчя рукавом.
— Зловмисникам та ворогам байдуже до почуттів. Якщо ти їх вчасно не вгамуєш — твої емоції зіграють проти тебе. Ти склала один з найважчих іспитів — вбила того, кому ти довіряєш. Не кожен на це наважиться.
Він підвівся і простягнув їй руку. На його обличчі вперше за сьогодні з’явилася легка, бадьора усмішка.
— Вітаю, офіцерко Вілкінс.
Каліста подивилася на його протягнуту руку. Вона знала, що жах цього досвіду, наче глибокий шрам, залишиться з нею назавжди. Але вона також знала, що Марк мав абсолютну рацію. У цьому складному світі аж ніяк не обійтися без складних рішень.
Вона потиснула. Це був початок чогось більшого.