Скажи мені, чого ти бажаєш? (Лія Сапфо)

Минув рік відтоді, коли я була востаннє у цьому будинку. Цілий рік, як я востаннє бачила її. Рік, як я мала бути мертвою. 
Я нікому не розповідала про те, що тут відбулося насправді. А який сенс? Мені все одно ніхто не повірить. І це у кращому випадку, у гіршому — мене відправлять до психлікарні. Єдина розрада, яку я мала — це її щоденник. З нього все почалося, і з ним все закінчилось. 
Опустивши погляд, побачила, що пальці мої по біліли від того, як сильно його стискаю у руках. Золоті букви відблиснули на сонці і я вкотре прочитала це ім'я — «Елізабет Шайн». У пам'яті відразу з'явився її образ: світле, майже золоте волосся, білосніжна шкіра і незвичайний колір очей. Блакитні з фіолетовим відтінком — це були найпрекрасніші очі, які я коли небудь бачила. Від Лізі завжди віяло теплом і затишком, вона була промінчиком сонця у моєму житті і не терпіла сліз. Тому і я не дозволю собі таку розкіш. Намагаючись проковтнути ком у горлі і приборкати тремтіння у тілі, розгорнула щоденник. В ніс ударив знайомий запах трав і квітів. Я прогортала сторінки, написані акуратним почерком, до дати, коли все пішло не так. 

Я заливалась сміхом, бо те, що розповідала мені Елізабет було повною нісенітницею. Я могла скоріше повірити у існування НЛО, ніж у те, що вона є відьмою. Вона занадто гарна і мила, щоб бути тим створінням. — У тебе стереотипні погляди на них. — Лізі усміхалась. 
Я відчайдушно намагалась заспокоїтися, але це було сильніше за мене. Все на що я була здатна, це розвести руки і театрально промовити: — О велика Відьмо, будь ласка, поділися своєю таємницею зі звичайними смертними. — Моя кохана засміялась. Вона не здавалась розчарованою, що їй не вірять, а навпаки, впевненою у своїх словах. Піднявшись з дивана, на якому ми сиділи, вона підійшла до столу і дістала свій щоденник з ящика. Розгорнула його на чистому аркуші, взяла ручку і підняла погляд на мене. — Скажи мені, чого ти бажаєш? 
Моїй цікавості не було меж. Я дивилась у блакитно-фіолетові очі і намагалась прочитати її думки. Не знайшовши там відповіді, замислилась на секунду. Клоуна. Я їх боялась, тому вона ніколи б не подумала, що я загадаю саме його, і обдурити мене буде неможливо. Яке ж було моє здивування коли він стояв на порозі нашого будинку з простягнутим флаєром. Сказати, що я була у шоці — це нічого не сказати. 
Весь вечір ми провели у розмові про неї. Вона розповіла все, що знала сама. 
Наставника у неї не було і розбиратися з усім цим їй довелось самотужки. — Слухай, Лізі, а ти коли небудь пробувала воскрешати мертвих? — Вічна посмішка на обличчі дівчини моментально згасла. Погляд став суворим, наче я зробила щось дуже жахливе. — Ні! Не пробувала і не збираюсь цим займатися. Мертві мають залишатися мертвими. А тобі я раджу нарешті відпустити минуле. — Суворий голос Лізі різав по живому. Чому вона така категорична? У неї є такий дар, то чому не спробувати? Мій брат був хорошою людиною, він би нам не зашкодив. 
Мої спроби пояснити свою позицію перейшли у сварку. Елізабет була непохитною і навіть слухати мене не хотіла, щось втирала мені про долю і вищі сили. — Добре, — зневірено сказала я, — як знаєш, але пам’ятай, що саме він врятував твоє життя віддавши своє. Якби на твоєму місці зараз був він, то обов’язково спробував би, навіть оком не змигнув. Він любив тебе, як сестру. Після цих слів я розвернулась, щоб піти, але Лізі схопила мене за руку. Її поглзяд був спрямований у підлогу і здавалося, що вона ось ось заплаче. 
— Вибач, — її голос тремтів, — я зроблю це. Заради нього, заради тебе. Але якщо, щось піде не так, я знищу його і поверну туди де йому і місце. 
Багато часу на підготовку не пішло. Потрібні лише щоденник і ручка. Моє серце шалено калатало. Елізабет нервувала не менше за мене. Нарешті я його побачу, страшенно сумувала за старшим братом. Уважно слідкуючи, як моя кохана каліграфічним почерком виводить кожну букву, я намагалась дихати рівно. Її рука тремтіла, на лобі з’явилась краплина поту. Поставивши крапку, Лізі подивилась на мене. Мені не потрібні були слова, щоб зрозуміти, що залишилось тільки чекати. 
На другому поверсі почулися кроки. Мене обдало холодним потом. Ми сиділи і не наважувались щось зробити, чи сказати. Кроки повільно наближались до сходів. Мій погляд прикіпів до того місця, де він мав з’явитися. Такої загробної тиші я ще не чула ніколи. Час сповільнився, кожна секунда ставала вічністю. Він спускався повільно. Я хотіла встати і побігти йому на зустріч, кинутися в обійми і зацілувату, сказати, як сильно люблю, але щось тримало мене на місці. Якесь шосте відчуття казало мені, що краще цього не робити. Жах наповнив мої легені так, що не могла глибоко вдихнути. Щось не так. Я повернула голову до Елізабет, вона дивилась на мене з широко розкритими очима і я пожалкувала про цю витівку, не треба було цього робити. — Стефі, — цей голос.. такий знайомий, рідний голос.. — я сумував за тобою, сестричко. Невже не обіймеш старшого брата? — Я різко перевела погляд на сходи і жахнулась. Це не був мій брат. Порожнеча замість очей, усмішка на все обличчя, замість одягу лахміття, а кінцівки.. це були великі, гострі пазурі. Всередині мене щось обірвалося. Господи, що я накоїла? Хотілось закричати та тікати, але розуміла, що не має сенсу. Я застигла на місці і молилась усім богам, хоча вони нам точно не допоможуть. — Стефі, не ввічливо ігнорувати запитання. Підійди до мене. — Його голос з кожним словом змінювався на щось не людське, потойбічне. Кров застигла в жилах. Я не рухалась. Мені було страшно. — Я. СКАЗАВ. ПІДІЙДИ. ДО. МЕНЕ. 
У наступні секунди все так швидко відбулося, що я нічого не зрозуміла. Ось він летить на мене. Відчайдушні крики Лізі. Потойбічне, глухе гарчання цього створіння. Біль, що пронизав все тіло. Смак металу в роті. Темрява. 
«Я віддаю своє життя за життя Стефані Мун» — єдині рядки написані у поспіху і не розбірливо.
Коли я прокинулась тоді, то перше, що побачила це усміхнене обличчя Лізі, яке застигло назавжди. Така гарна з неймовірними очима, вона тримала мене за руку. 
Провівши рукою по щоденнику востаннє, я поклала його на поріг нашого колишнього будинку та пішла геть. Позаду почула, як грюкнули двері. Розвернулась, та щоденника вже не було.