Ніч відкидає тінь (Лія Шнайдінгер)

Юї чекала заходу сонця. Як і щодня, вже кілька місяців поспіль. Годинами лежала горілиць на продавленому футоні і спостерігала, як проміння на стелі та стінах поступово скресає. Юї знала, що він прийде. Він завжди приходив, коли світло тьмянішало, перетікаючи у вечірній багрянець.
– Ти знову не їла, – тихо сказав Рен, з’явившись у кутку кімнати, ніби виріс із тіні.
Дівчина повільно повернула голову.
–  Я не хочу.
Він підійшов ближче. Його рухи були майже занадто плавними, ніби тіло не мало ваги. Тільки дзорі ледь чутно торкалися підлоги і шурхотіла тканина темно-зеленого хаорі, вдягнутого поверх простого чорного кімоно.  
–  Тобі не потрібно, – м’яко відповів Рен і сів поруч на підлогу. Кілька пасом темного волосся, що вибилися з пучка на потилиці, впали на обличчя. 
Його пальці ковзнули по шиї дівчини і опустилися на плече, підчепивши тонку лямку нічної сукні. Холодні. Але цей холод більше не здавався Юї чужим. Вона сама потягнулась до нього, притулившись майже хворобливо тендітним тілом. Тонка сріблясто-сіра тканина стікала по невеличких пагорбах грудей, майже нічого не приховуючи. 
Рен просто був. Завжди жив тут, як він сказав того січневого дня, коли Юї винайняла будинок у маленької жінки з висохлим обличчям і заповненими молочним туманом очима. «Дивно, що стара Акіко не попередила», сказав він тоді. Але Юї була не проти. Бо інше житло все одно не могла собі дозволити. А Рен здавався частиною цього дому з високим солом’яним дахом і пожовтілими від часу сьодзі.
Полум’я самотньої свічки в токонома похитнулося і згасло. Юї більше не остерігалася темряви, яка щовечора заповзала в кімнату, поглинаючи навіть звуки. Бо вона більше не здавалася порожнечею. Темрява була заповнена його присутністю.
Рен розвернув Юї до себе, торкаючись вустами опущених повік із довгими тремтячими віями, маленького носа і колись округлих, а нині впалих щік. Юї більше не хотіла говорити. Вона хотіла цілувати його, впиваючись зубами. Знімати шар за шаром остогидлий одяг. Хотіла, щоб він втискав її у футон, закинувши тонкі дівочі ноги на плечі. Щоб змушував до болю вигинатися у спині, водячи кінчиками пальців по лінії хребців. Рен відчував її голод. І не зволікав, аби вкотре оволодіти нею. А потім вивчав прохолодними дотиками кожен сантиметр її тіла, вкритого дрібними крапельками поту, ніби заспокоюючи.  
Ще на початку лютого Юї стало здаватися, що у Рена по шість пальців на руках. А потім – більше, ніж дві руки. Але так було лише тоді, коли морок ночі затьмарював її погляд. Відтоді Юї боялася його, та жадала водночас. Тому вона вирішила не задавати зайвих питань. Бо з Реном було добре. По-справжньому добре. Після багатьох років самотності у ній почало рости щось обпікаюче, крихке та колючо-ніжне.
Але цієї ночі все було невловимо інакше. Присутність Рена огортала, ніби ковдра, і водночас тисла. Навіть тоді, коли вони, втомлені від пестощів, лежали на спільній макурі, відчуваючи дихання одне одного.
–  Скажи це ще раз, –  прошепотіла Юї.
– Що саме? — тихо спитав Рен, торкаючись її волосся.
– Що я тобі потрібна.
Його рука на мить зупинилася. А потім стиснулася трохи сильніше, ніж потрібно.
– Ти не розумієш, – сказав він, і його голос зірвався на незвично низькій ноті. – Ти не просто потрібна.
Його пальці ковзнули до її підборіддя, піднімаючи обличчя.
– Тепер ти – місце, де я існую.
Юї завмерла.
– Як це?
Вона не побачила – почула, як Рен усміхнувся.
– Це називається любов’ю, – прошепотів він.
Його рука повільно ковзала по її тілу, ніби вивчаючи, запам’ятовуючи кожну лінію.
– Ти тремтиш, – тихо сказав він.
– Від тебе, – прошепотіла Юї.
Це було правдою. Але не повністю. Їй було страшно.
Юї провела пальцями по його щоці. Шкіра була на дотик, як нефрит: гладка і холодна. Але під нею щось ледь помітно рухалося. Вона затримала подих.
– Рен...
– Мм?
– Покажи мені, як ти насправді виглядаєш.
Рен довго не відповідав. Його мовчання зависло у повітрі, як звук боншо.
– Ти впевнена?
– Я тебе не боюся.
Він тихо засміявся і коротко поцілував її в маківку. Юї здригнулася. Бо його сміх був сумним. Ніби Рен знав, що вона бреше.
– Заплющи очі.
– Навіщо? Я ж усе одно нічого не бачу.
Юї раптом стало холодно.
– Тому що в темряві неможливо бачити з розплющеними очима, – відказав Рен. – Принаймні якщо ти іще людина.
Юї відсахнулась.
– Все ж боїшся?
– Ні, я хочу...
– Тоді роби, як я кажу.
Юї замружилась.
– Нічого не змінилося. 
– Опусти внутрішні повіки, – рівно мовив Рен. В кімнаті раптом стало так тихо, що його голос, здавалося, ехом відбивався від стін.
Юї розтулила вуста у німому питанні, але вирішила не сперечатися. Просто спробувати. Вона уявила, як заплющує очі ще раз. 
І тоді щось сталося. Різко. Простір обхопив її тіло з усіх боків. Це був морок. Настільки густий, що вирізнявся на фоні стелі і стін. Він ворушився, дихав, розповзався по шкірі майже невидимими нитками.
– Це... я, – прошепотів Рен.
Його голос розщепився на два. Один – теплий, знайомий. Інший – глибокий і хрипкий, ніби зсередини землі.
Юї простягнула руку і торкнулася. Її пальці зникли в цій темряві. І вона відчула, як щось торкається її у відповідь. Зсередини.
– Я хочу тебе, – прошепотіла вона.
І це вже було не лише про любов.
Морок навколо завмер. А потім повільно видихнув.
– Тоді впусти мене.
Юї відчула на вустах щось, схоже на поцілунок. Цього разу це не було ніжно. Це було глибоко. Ненаситно. Щось вливалось у неї – холодне, живе, нескінченне. Вона почала задихатися. Тіло звело судомою. Але на місце болю несподівано прийшло відчуття наповнення. Наче порожнеча, яку вона носила в собі роками, раптом перестала існувати. Юї випростала руки, чіпляючись за морок, намагаючись обійняти.
– Більше, – ледь чутно мовила вона.
І темрява послухалася. Вона текла в неї – через вуста і шкіру. Заповнювала легені, серце і свідомість.
Юї відчула, як щось усередині неї відкривається у відповідь. Не менш темне. Не менш голодне.
Рен тихо засміявся.
– Ти теж... – прошепотів він. – Ти була така сама. Дякую... І пробач мені, якщо зможеш. 
Він наповнював дихання і вени, розливаючись по її тілу чимось хижим. Воно полювало на її я. Юї намагалася втекти. Заховатися у кістках. У кінчиках власних пальців. Але не встигла.