70. День, коли зійшлися дві душі

Три роки потому.

Океан сьогодні був неспокійним, наче сама природа відчувала велич і напругу цього дня. 
Важкі, іссиня-чорні хвилі з глухим гуркотом, що нагадував відлуння далекої канонади, розбивалися об гострі підніжжя скель. 
Вони розліталися мільярдами солоних бризок, які зависали в прохолодному повітрі густим вологим пилом, обпікаючи обличчя присмаком солі та свободи. 
На самому краю цього обриву, де земля зустрічалася з безкінечністю, стояв їхній дім — ніби справжня фортеця, збудована з білого каменю, яку вони купили ще тоді, коли були просто двома пораненими птахами з перебитим крилом.
Тоді вони шукали лише затишку, щоб сховатися від нищівних штормів минулого, не знаючи, що знайдуть тут цілий новий світ.
​Драко стояв біля високого вікна спальні, міцно стискаючи пальцями край важкої дубової рами.
Його погляд був прикутий до саду, що розкинувся внизу.
Там, серед сріблястих магічних стрічок, що плавали в повітрі, та мерехтливих ліхтарів, уже збиралися гості. 
Ті нечисленні, хто за ці три роки став для них справжньою, не за кров'ю, а за духом, родиною.
Ті, хто пройшов із ними через попіл після великої війни, через довге й нестерпно болюче зцілення розбитих душ. 
Ті, хто знав страшну, але водночас прекрасну й інтимну правду: жінки на ім'я Терра ніколи не існувало б у цьому всесвіті, якби Гаррі Поттер не помер тієї фатальної ночі в тому провулку у Лондоні.

​Драко повільно заплющив очі, і на мить йому здалося, що час пішов назад. 
Він знову відчув той холодний протяг у коридорах Гоґвортсу і почув приглушений шепіт Артура Візлі, який випадково відкрив йому таємницю перевтілення. Тоді,  після повернення, він щиро думав, що божеволіє. 
Він карав себе, випалював свою душу сумнівами за те, що бачив у ніжних рисах Терри ту саму знайому впертість Поттера, той самий нестерпний блиск очей.
Він до жаху боявся, що його тягне до неї лише тому, що він так і не зміг відпустити свого найзапеклішого ворога, до якого — як він зрозумів занадто пізно, стоячи над порожньою ямою на кладовищі — він був зовсім не байдужий. 
Ця боротьба всередині нього була жорстокою, але сьогодні...

​Сьогодні від страху не залишилося навіть попелу.
Було лише безмежне, майже фізично болюче відчуття абсолютної правильності того, що відбувається. 
Драко обережно торкнувся внутрішньої кишені свого парадного фрака.
Тонкий пергамент офіційного документа ледь чутно шелестів під його пальцями.

​Драко Малфой–Поттер.

​Його губи здригнулися в ледь помітній, але неймовірно теплій посмішці.
Це був його особистий, таємний подарунок їй. 
Це не було просто подвійне прізвище для паперів Міністерства. 
Це була його молитва, висічена в законі. Його спосіб нарешті сказати всьому світу, але перш за все їй самій: «Я бачу тебе. Всю тебе. Без залишку.
Я кохаю того відчайдушного хлопчика, який вижив, щоб врятувати нас усіх, і я обожнюю цю жінку, завдяки якій нарешті живу я сам».

Терра не могла офіційно носити ім'я Поттер через небезпеку від залишків фанатиків, але він... він з гордістю забере це ім'я собі, розділить його з нею, зробить його щитом і символом їхньої єдності.

​Лише однієї людини в цьому квітучому саду сьогодні не було. 
Його батька. Люціус так і не зміг переступити через власну гординю і пробачити синові те, що він називав «остаточною зрадою крові».
Старий лорд не розумів, що Драко не просто зрадив старі, прогнилі ідеали — він власноруч спалив їх дотла, щоб цим вогнем зігріти ту єдину людину, яку кохав понад усе.
​— Ти ніколи не дізнаєшся, батьку, і мені щиро шкода тебе через це... що я знайшов те, чого ти ніколи не мав і не цінував, — прошепотів Драко у напівтемну порожнечу кімнати. 
— Я знайшов ідеальний спокій у самому епіцентрі найстрашнішого шторму.
​Він згадав їхні спільні три роки після школи.
Вони не були ідеальними.
Були гучні сварки через його нестерпні аристократичні замашки та її хаотичну звичку розкидати речі по всьому будинку.

Були важкі розмови про минуле і спільні ранки, коли вони годинами мовчки сиділи на терасі, просто слухаючи дихання океану.
Якби він міг, він би одружився з нею ще тоді, тієї ж ночі після випускного балу, коли вперше відчув п’янке тепло її губ. 
Але їм обом треба було вирости.
Їй — щоб нарешті повністю прийняти нове тіло, нову долю і перестати бачити в дзеркалі привида минулого. 
Йому — щоб навчитися любити чисто, відкрито і нарешті позбутися задушливого почуття провини за те, ким він був раніше.

​Нарциса вже була в саду. 
Драко бачив її витончений силует серед гостей.
Вона прийняла Терру не відразу, довгий час тримаючись на відстані холодної ввічливості.
Проте коли вона побачила, як її син, який роками був лише блідою тінню самого себе, вперше за двадцять років почав щиро, відкрито сміятися, її материнське серце остаточно відтануло.
Тепер вона власноруч готувала весільні квіти, вплітаючи в них магію захисту з таким натхненням, ніби це було найважливіше свято століття. 
Вона знайшла в Террі ту саму незламну сталь і внутрішню гідність, яку завжди поважала в людях. 
І хоча Нарциса ніколи не вимовляла вголос імені «Гаррі», у кожному її погляді, у кожному жесті в бік невістки читалося мовчазне прохання прощення та глибока, нескінченна вдячність за врятоване життя її сина.
​
​А Візлі... Це було те, що досі здавалося Драко якимось химерним сном, витвореним найсильнішими галюциногенними зіллями. 
Він перевів погляд на дзеркало, але бачив не себе, а обличчя Рона Візлі, який сьогодні, за кілька хвилин, стоятиме поруч із ним біля вівтаря в ролі шафера.
Рон Візлі — людина, яку він роками принижував за бідність, чию родину він зневажав і чиє ім'я було синонімом ворожнечі в домі Малфоїв.

​Драко ніколи, навіть у найсміливіших мріях, не очікував, що Візлі приймуть його. Він готувався до вічного холоду, до ввічливої дистанції, у кращому випадку — до вимушеного перемир’я заради Терри.
Він чекав, що на кожній сімейній вечері в «Норі» на нього дивитимуться як на чужорідне тіло, як на нагадування про темні часи. 
Але вони зробили щось набагато страшніше й прекрасніше: вони відчинили перед ним двері й просто втягнули його всередину свого галасливого, хаотичного світу. 
Сім'я, яка втратила на війні сина, знайшла в собі неймовірну, майже божественну силу не просто пробачити колишнього ворога, а зробити його частиною свого столу. 
Моллі Візлі щоразу підкладала йому добавку з таким виглядом, ніби він був її власним, занадто худим сином, а Артур годинами розпитував його про «магічні традиції Малфоїв» з тією ж щирою цікавістю, з якою вивчав маглівські штепселі.