67. Дім, де оживають душі

Будинок зустрів їх затишним, ледь вловимим запахом свіжообробленого дерева, сухої лаванди та тепла. 
Це не був холодний, просякнутий вогкістю підземель замок Гоґвортс і не пафосний, манірний маєток Малфоїв, де кожен крок відлунював суворим етикетом предків.

Це було місце, створене для життя: з широкими підвіконнями, на яких лежали м’які вовняні подушки, і масивним кам’яним каміном, що розгорявся лагідним полум’ям від одного лише погляду нових господарів.
​За годину простора вітальня, застелена пухнастим килимом, остаточно перетворилася на справжній штаб щирих веселощів та гастрономічного хаосу.
На низькому дубовому столі,  височіли гори маглівських делікатесів, принесених Роном і Террою з найближчого супермаркету.
​— Так, я офіційно і привселюдно заявляю: магли — справжні, геніальні алхіміки! — вигукнув Рон, з переможним хрускотом розриваючи величезну пачку чіпсів зі смаком бекону.
— Ви тільки подивіться на це! 
Малфой, серйозно, як вони примудрилися запхати цілу засмажену свиню в одну маленьку, тонку картоплину? 
Це ж магія вищого порядку! 
Спробуй негайно, це докорінно змінить твій обмежений чистокровний світогляд.

​Драко, який до цього з великою аристократичною підозрою тримав у довгих пальцях золотисту вигнуту скибочку, наче це був небезпечний артефакт, обережно відкусив крихітний шматочок.
Його очі миттєво розширилися, а на обличчі відобразилася ціла гама суперечливих емоцій.
​— Це… дивно. Абсолютно хімічно. Порошкоподібно. Це просто гастрономічне варварство, — промовив він, але при цьому його рука вже сама потягнулася до пачки за наступною порцією. 
— Але чому, в ім’я Салазара, я не можу зупинитися? Це якесь прокляття нескінченного голоду?
​— Це називається «харчова залежність», Драко, — залилася сміхом Терра, розсипаючи на столі жмені солоних горішків та гострих сухариків. 
— Ласкаво просимо до прекрасного і небезпечного світу маглівських закусок, де підсилювачі смаку сильніші за будь-яку «Імперіус». Тут твоя дієта і твій пафос помирають першими.

​Герміона, скинувши незручне взуття і залишившись у м’яких шкарпетках, зручно вмостилася на килимі прямо поруч із Роном. 
Вона виглядала такою розслабленою, спокійною і справжньою, якою Терра не бачила її за всі довгі роки знайомства. 
У її очах більше не було тієї тривожної іскри, що завжди шукала відповіді в книжках.
​— Жодних підручників. Жодних розмов про майбутні екзамени. Сьогодні існуємо тільки ми, — Герміона високо підняла склянку з шипучою кока-колою, у якій весело лопалися бульбашки. 
— За нас. За те, що ми не просто вижили в цих всіх м’ясорубках, а змогли залишитися собою і тепер маємо розкіш їсти цю жахливу шкідливу їжу в колі друзів.
​— За нас! — підхопили всі присутні, цокаючись склянками, від чого по кімнаті рознісся веселий передзвін скла.

​Вечір швидко перетворився на яскравий калейдоскоп нестримного сміху та теплих спогадів.
Джин і Дін, розвалившись на подушках біля каміна, влаштували справжнє дитяче змагання: хто зможе з більшою точністю закинути горішок до рота сусіда з відстані трьох метрів, супроводжуючи кожен промах жартівливими коментарями.

​— Малфой, досить сидіти там з таким виглядом, наче ти на власному коронуванні! — Джинні зі сміхом кинула в нього паличку сухарика, яка влучила йому прямо в плече. 
— Давай, долучайся до нас. 
Розкажи щось таке з ваших слизеринських буднів, за що Макґонаґал зняла б зі зміїного факультету тисячу очок і вигнала б вас із Гоґвортсу, якби дізналася про це хоча б краєм вуха.

​Драко на мить завагався, а потім остаточно розслабився і відкинувся на м’яку спинку дивана, по-господарськи обіймаючи Терру за плечі й притягуючи її ближче до себе. 
Його обличчя, раніше завжди напружене, ніби очікувало удару, тепер стало на диво м’яким і відкритим у світлі каміна.
​— Ну… добре, — почав він, і в його очах заграли бісики.
— Одного разу, на четвертому курсі, ми з Теодором Ноттом вирішили помститися за поразку в квідичі. 
Ми потайки зачаклували всі мітли ґріффіндорців у роздягальні так, щоб вони починали співати солодкі романтичні серенади щоразу, коли хтось на них сідає. Але Тед переплутав інгредієнти для закляття-носія, і замість ніжного вокалу мітли почали видавати звуки… е-е-е… збентежених і дуже збуджених гіпогрифів під час шлюбного періоду. 
Причому на максимальній гучності.

​— ТАК ЦЕ БУВ ТИ, СЛИЗЕРИНСЬКИЙ ТХОРЯКО?! — вигукнув Рон, ледь не захлинувшись напоєм від раптового осяяння. 
— Я тоді ледь зі страху не впав! 
Я думав, що моя «Стріла» збожеволіла або її прокляли темні маги! 
Вона іржала, сопіла і підстрибувала на весь стадіон так, що мадам Гуч довелося зупиняти тренування!

​Вітальня вибухнула таким гучним, щирим і нестримним сміхом, що здавалося, навіть старі портрети на стінах почали зацікавлено посміхатися. 
Терра сміялася до сліз, до болю в животі, відчуваючи, як з кожним новим спалахом веселощів з її змученої душі спадає важкий, холодний панцир самотності.

​Тут, у цьому колі, більше не було «Хлопця-що-вижив» чи «Спадкоємця Малфоїв». Були просто підлітки, які нарешті відвоювали своє право на звичайний вечір, на дурні жарти та на те, щоб просто любити одне одного без остраху перед завтрашнім днем.

У цю мить, під м’яке потріскування полін у каміні, вона відчувала себе просто дівчиною — юною, втомленою, але безмежно щасливою, яка нарешті знайшла своє місце в колі справжніх друзів. 
Весь тягар минулого, усі шрами та очікування світу залишилися десь там, за порогом цього будинку, занесеними снігом чи розвіяними вітром.
​— Террі, — ледь чутно прошепотів Драко їй на саме вухо, скориставшись тим, що Рон і Дін увійшли в справжній раж, запекло сперечаючись про те, який саме смак чіпсів можна вважати еталонним, а Герміона зі сміхом намагалася їх розсудити за допомогою логіки. 
— Ти бачиш це? Подивися на них уважно.
​— Що саме я маю побачити, Драко? — вона повернула до нього обличчя, і відблиски вогню заграли в її зелених очах, роблячи їх схожими на два коштовні смарагди.
​— Їх. Нас усіх. Оце все навколо, — він повів рукою, вказуючи на безлад на столі, на розкидані подушки та на друзів, які вперше за довгий час не озиралися на двері. 
— Тільки зараз я по-справжньому розумію: це і є те єдине, за що справді варто було битися до останнього подиху. Не за ефемерну «чистоту крові», не за золоті ордени Мерліна чи славу в газетах. 
А за цей простий, буденний вечір, де ми не рятуємо світ, не виконуємо обов’язок, а просто… є. Де ми маємо право на дурість, на сміх і на спокій.