66. Додому...

​Терра відчувала, як серце калатає десь у самому горлі — але це не було те знайоме заціпеніння від страху чи очікування удару. Це було неймовірне, дике, майже первісне відчуття щастя, яке розливалося по венах гарячим свинцем. 
Кожен нерв вібрував від солодкого усвідомлення: вони зробили це.
Вони не просто кинули виклик усій магічній спільноті, вони вистояли під шквалом ненависті й вийшли з нього непереможними.
​Вона сильніше стиснула руку Драко, насолоджуючись теплом його шкіри, яке здавалося їй єдиною реальною річчю в цій залі, і рішучим жестом покликала Джинні, Діна, Рона та Герміону ближче до себе.
Її очі сяяли так яскраво й зухвало, ніби вона вкрала всі магічні вогні бальної зали й сховала їх під своїми повіками.
​— Народ, я думаю, нам тут більше нічого робити. 
Ця вечірка офіційно вичерпала свій ліміт адекватності, — Терра підняла вказівний палець догори, хитро всміхаючись кутиками губ. 
— Пропоную змінити план: переодягаємося у щось зручне і негайно переносимося в будинок, який ми з Драко купили.
​— Ви купили будинок?! Разом?! На справжні гроші?! — Джинні аж похлинулася повітрям, її очі стали розміром із золоті ґалеони, а брови злетіли десь до лінії вогняного волосся.
​— Ага, уявляєш? Малфоївська практичність і моя жага до затишку — вибухова суміш, — Терра весело підмигнула кузині, ігноруючи шоковані погляди навколо. 
— Це наше маленьке затишне гніздечко, подалі від зайвих очей, пліток і всього цього пафосу.

​Рон, чиє обличчя досі залишалося блідим, а в очах ще відлунювала промова Драко, повільно, наче через силу, перевів погляд на колишнього ворога.
Він намагався виглядати суворим і поважним, як і належить старшому брату (хай і фіктивному, але в душі — цілком справжньому), проте кутики його вуст зрадницьки здригалися, намагаючись розпливтися в усмішці.
​— Малфой, я з тобою ще проведу дуже серйозну чоловічу розмову щодо цієї угоди купівлі-продажу, — пробурмотів він тихо, але в голосі вже не було й краплі тієї звичної отрути, що отруювала їхні стосунки роками. 
— Але якщо там є велика нормальна кухня з повним холодильником і немає жодного бісового слизеринського прапора на стінах — я, так і бути, згоден на візит.
​— Джин, я потім тобі все-все розповім, у найдрібніших деталях! — Терра дзвінко засміялася, і цей сміх був найчистішим звуком у залі. 
— Ну що, хлопці й дівчата, гайда до нас? Наберемо на кухні всякої смакоти, зробимо чай... або знайдемо щось міцніше, щоб відсвяткувати нашу свободу. Якщо раптом не вистачить ліжок — не біда, ми ж чарівники, начаклуємо розкладачок на всю вітальню!
​— Я — тільки «за», — першим озвався Драко, дивлячись на Терру з таким обожнюванням, ніби вона була його персональним сонцем, що нарешті зійшло після вічної полярної ночі.
​— Гм, ну... я теж не проти, — промукав Рон, уже подумки складаючи меню вечері, де не буде косих поглядів викладачів та офіціозу.
​— Думаю, всі згодні без винятку, — хмикнув Дін, міцніше обіймаючи Джинні за плечі й спрямовуючи її до виходу. 
— Бо в цьому кублі змій, де кожен намагається вкусити тебе за п’яти, мене вже просто нудить фізично. Без образ, Малфой, сам розумієш — старі звички важко вмирають.

​Драко лише ледь помітно стенув плечем, на його обличчі промайнула тінь легкої усмішки.
Тепер ці слова, які колись могли б спровокувати дуель, його зовсім не зачіпали.
У нього нарешті був свій власний «орден», своє коло людей, яким не потрібно було доводити свою чистоту крові.

​Вони покидали залу під перехресним вогнем шепоту.
Драко та Терра йшли напівтемними підземеллями Слизерину останніми, трохи відставши від компанії. 
Вони трималися за руки так ніжно й водночас міцно, ніби їхні долоні були вилиті з найтоншого кришталю, який не можна розбивати. 
Тут, серед вогкого каменю та мерехтливих зелених ламп, Драко зупинився біля входу до дівочих спалень. 
Його обличчя в напівтемряві здавалося висіченим із мармуру.
​— Террі, збери всі свої речі. 
Абсолютно всі. Краще зробити це прямо зараз, — його голос став незвично серйозним, майже тривожним. 
— Я вже переніс усі свої скрині до нашого дому вчора ввечері, поки всі були на вечері.
​— Чому так поспішно, Драко? — щиро здивувалася вона, зупиняючись. 
— Нам же ще залишався цілий тиждень до фінальних екзаменів. Могли б ще побути в замку...
​— А чому б не прожити цей останній тиждень як вільні люди, а не як в'язні цих стін? — Драко зробив крок ближче і взяв її обличчя в теплі долоні, великими пальцями повільно й ніжно погладжуючи вилиці. 
— Але є й головна причина... після того, що я сьогодні вивалив на ту залу... після того, як я привселюдно плюнув у обличчя їхнім ідеалам... я не хочу залишати тебе тут саму ні на хвилину.
Вони боягузи, Терро, і вони обов'язково спробують напакостити. 
А я просто не витримаю, не пробачу собі, якщо вони почнуть мститися мені через тебе.
У нашому домі ти будеш у безпеці. 
Під моїм захистом.
​— Можливо, ти й правий. 
Ти завжди прораховуєш усе наперед, — задумливо прошепотіла вона, заплющивши очі й притискаючись лобом до його лоба, всотуючи його впевненість. Потім вона грайливо відсторонилася і, скинувши напругу моменту, весело посміхнулася: 
— А тепер, любий мій аристократе, будь ласка, вийди за двері. Чи мені прямо при тобі знімати цю магічну сукню і пакувати валізи?
​В очах Драко миттєво спалахнув небезпечний, гарячий вогонь. 
Він затримав довгий, промовистий погляд на її губах, і його голос став низьким, із хрипкими нотками, від яких у неї пробігли мурашки по спині:
​— Ну... чесно кажучи, я був би зовсім не проти залишитися і подивитися, як моя зоряна дівчина скидає своє небо, повір мені на слово. 
Але, мабуть, я з надзвичайно важким серцем таки вийду. 
Поки що. У нас попереду ціла вічність у нашому власному домі.
​Чекаючи її під дверима в порожньому коридорі, Драко прихилився спиною до холодної стіни.
Він заплющив очі й усміхнувся — простою, беззахисною усмішкою звичайного закоханого хлопця, у якого нарешті з'явився сенс життя. «Чим я заслужив це неймовірне щастя? 
Після всього, що я накоїв?» — пульсувало в його голові в такт серцю, і вперше за довгі роки відповідь не була болючою.