65. Осколки старого світу

​Велика бальна зала, яка ще кілька хвилин тому пульсувала від гучної музики, фальшивих посмішок та штучних веселощів, раптом перетворилася на німий вакуум. 
Звуки скрипок не просто стихли — вони зів'яли, захлинувшись власною мелодією, щойно важкі дубові двері розчинилися навстіж, впускаючи їх.
Коли Драко й Терра танцювали свій перший вальс — це було видовищно, але то були лише два близьких силуети в натовпі, що намагалися знайти спільний ритм серед загального хаосу.
​Але тепер... 
Тепер вони повернулися не просто парою. Вони повернулися єдиним, нерозривним цілим, викуваним у холодному повітрі Астрономічної вежі.
​Терра йшла поруч із Драко, і її тонкі пальці були переплетені з його долонею до болю, до білих кісточок міцно. 
Це не був витончений жест світської ввічливості. 
Вона тримала його так, ніби він був її єдиним якорем у розбурханому штормі, а він стискав її руку так, наче вперше за все своє життя торкнувся чогось по-справжньому живого, рідного і нестерпно дорогого.
Його погляд більше не шукав схвалення чи ворогів — він горів внутрішнім спокоєм людини, яка нарешті знайшла свою істину.
​Шепіт, гострий і холодний, як уламки битого льоду, миттєво прокотився залом, здіймаючи хвилю обурення.
— Малфой? Повернувся з цією дівкою? 
З якоюсь нікчемною кузиною Візлі? — прошипіла Пансі Паркінсон, її обличчя скривилося від жовчі.
— Дивіться, вони йдуть прямо до зрадників крові та грязнокровки! 
Очі б мої цього не бачили!
— Він що, остаточно з’їхав з глузду? Вирішив підібрати недоїдки зі столу покійного Поттера? — цей голос належав Блейзу Забіні, і в ньому відчувалася не просто образа, а щире нерозуміння.

​Слизеринці, що зібралися в кутку, вибухнули глузливим сміхом, але цей сміх був дивним — нервовим, занадто гучним, майже істеричним. 
Вони відчували, що щось у самій поставі Драко незворотно змінилося. 
Його плечі, які роками згиналися під невидимим, непосильним вантажем очікувань батька та темної мітки на передпліччі, тепер були розправлені.

Він зупинився посеред зали, відчуваючи кожен подих Терри поруч. 
Повільно, з грацією хижака, який більше не має потреби ховатися в тінях, він відпустив її руку лише на коротку мить — щоб зробити рішучий крок уперед, закриваючи її собою від усього світу.
​— Недоїдки? — голос Драко був тихим, але в цій мертвій тиші він пролунав як остаточний судовий вирок. 
— Те, що ви називаєте недоїдками, або краще сказати сміттям — це насправді те, що я називав «своїм колом» упродовж довгих, втрачених років. 
Це ви, хто щосили тягнули мене в багно, з якого я ледь вибрався. 
Ви роками вчили мене, що ненависть — це єдина справжня сила, хоча насправді вона була лише вашою жалюгідною ширмою, якою ви намагалися прикрити власну нікчемність і тваринний страх.

​Один із старших слизеринців, злісно мружившись, зробив крок назустріч, криво посміхаючись у надії на підтримку натовпу:
— То що, Драко, ти тепер офіційно один із них? Опустився до того, що водишся з маглами та грязнокровцями? Невже кров Малфоїв так легко зрадити?

​Драко не просто не відвів погляду — він дивився прямо в очі своєму минулому, і в його очах не було й тіні сумніву. 
У цю секунду він нарешті перестав боятися власного прізвища, бо воно більше не володіло ним.
​— Так. Я з ними. І слухайте мене зараз дуже уважно, бо я не збираюся повторювати це двічі, — кожне його слово падало в залі, як важкий залізний злиток.
— Якщо хтось із вас, хоча б один, хоч напівподихом зачепить Терру — ви матимете справу особисто зі мною. 
Якщо хтось із вас посміє образити Герміону Грейнджер — ви відповідатимете перед моєю паличкою. 
І якщо хтось із вас, нікчемних боягузів, посміє кинути хоча б один косий, зневажливий погляд на Рональда Візлі — ви відчуєте на собі всю мою лють, яку я збирав роками. 
Я не жартую. 
І я не дам вам другого шансу.

​Зала заніміла. 
Це було неймовірно.
Малфой захищав Грейнджер? 
Малфой погрожував Слизерину через Візлі?
​Сам Рон, який саме в цей момент намагався заспокоїти нерви величезним шматком вишневого торта, застиг у неприродній позі. 
Його щелепа повільно опустилася. 
Срібна виделка з брязкотом випала з рук, а шматочок бісквіта безнадійно приземлився на дорогий паркет. 
Рон дивився на Драко так, ніби у того щойно виросла друга голова, причому голова Гаррі Поттера.

​Герміона судомно притиснула долоні до обличчя, намагаючись стримати схлип чи вигук шоку.
Її карі очі заблищали від сліз — не від образи, а від неймовірного, приголомшливого усвідомлення: світ справді змінився.
Ворог перетворився на щит.
​Драко знову взяв Терру за руку. 
Його пальці тепер були теплими й впевненими.
Він нахилився до її вуха, ігноруючи сотні свідків, і прошепотів так, щоб чула лише вона:
— Я ніколи більше не відпущу твою руку, чуєш? Навіть якщо весь цей замок вирішить піти проти нас.

​Терра відчула, як по її тілу прокотилася хвиля такого чистого, непідробного щастя, що зоряна тканина її сукні, здавалося, спалахнула яскравіше за всі свічки Гоґвортсу.

— І ще одне, останнє, що вам варто викарбувати у своїй пам'яті, — голос Драко став ще тихішим, але в цій неприродній тиші він пронизував залу, як крижаний північний вітер, від якого неможливо сховатися за жодним магічним щитом.

— Поки ми з нею були там... у тому проклятому міжсвітті, у тій клятій темряві, де кожен вдих міг стати останнім, а кожна секунда здавалася вічністю в руках смерті... знаєте, хто був поруч і шукав нас? 
— Не мої батьки, які так віддано дбають про ілюзорну «чистоту крові», що навіть не знайшли в собі сміливості з’явитися в лікарняному крилі, аби перевірити, чи дихає їхній єдиний син.
І вже точно не ви, хто зараз так сміливо та пихато розкидається образами, ховаючись за масками благородства. Поруч були вони.
​Драко повільно, з урочистою тяжкістю, кивнув у бік Рона та Герміони. 
Його пальці на руці Терри ледь помітно здригнулися від потужного напливу емоцій, які він більше не намагався придушити. 
Це було зізнання, на яке раніше не наважувався жоден Малфой — визнання того, що справжня відданість не має кольору факультету.