64. Дві правди, що шукають одна одну

​Драко стояв на самому краю балкона Астрономічної вежі, міцно спершись руками об холодний, шорсткий камінь парапету. 
Ніч навколо була незвично тихою, свіжою, наповненою ароматами вогкої землі та розквітлих садів Гоґвортсу. 
Місяць висів високо над замком, мов величезна срібна монета, яку доля, змилостивившись, кинула просто в його розкриті долоні. 
Він посміхався — тією рідкісною, щирою посмішкою, яку за все його життя бачили лише одиниці. 
Це була усмішка, що народжувалася не на губах, а десь глибоко в грудях, у тому самому місці, де роками зяяла пустка, випалена страхом та очікуванням неминучого.
​У його голові, наче зациклене закляття, знову й знову прокручувався момент, що стався лише кілька хвилин тому у Великій залі. 
Її зізнання.
Її величезні очі, в яких плескалися відчайдушний страх і тендітна надія.
Її голос — зазвичай такий впевнений, а зараз крихкий, мов тонкий лід, що от-от зламається під вагою правди прямо перед ним.
​Вона була не просто прекрасна… Вона була досконала, як зоряна ніч, що відкриває свої таємниці тільки тим, хто перестав боятися темряви. 
Легка, майже невагома у танці, але життєво важлива, як перший подих після занурення. Така рідна. Така неймовірно моя.
​І раптом — цей момент істини. 
Вона підняла очі й так боязко, наче вимовляла смертний вирок, сказала, що вона Гаррі. Гаррі Поттер.
Його вічний суперник, його головна заноза, його тінь, його біль… і, як виявилося, його єдина доля.
Драко повільно й тихо видихнув, ніби з цим повітрям із його легень виходили роки невимовленого, прихованого глибоко всередині.
​— Я глянув на неї… і вичавив із себе той самий жорстокий, крижаний погляд, — прошепотів він у нічну порожнечу, і його слова розчинилися в шелесті вітру. 
— Добре, що вона не бачила мого обличчя, коли я відвернувся. Добре, що не бачила, як я ледь не розсміявся від полегшення, коли йшов геть. 
Бо якби я залишився там хоча б на секунду довше… я не знаю, чи зміг би втримати цю маску. 
Я б просто притиснув її до себе і ніколи не відпустив, на очах у всієї школи.
​Він чув її біг у коридорі — прискорене відлуння підборів по каменю.
Чув, як вона задихається, як шукає його в лабіринтах замку, ніби без його присутності її власне існування втрачало сенс. 
Він навіть спеціально, з вивіреною точністю, голосно скрипнув дверима, що ведуть на балкон, залишаючи їй кривавий слід, за яким вона могла прийти.

​«Сподіваюсь, ти правильно зрозуміла мій жест, Террі. 
Сподіваюсь, ти знайдеш у собі сміливість прийти до кінця. 
Бо я боюся цього моменту так само сильно, як боюся назавжди втратити тебе», — промайнуло в його думках.

​І раптом — звук дверей за спиною. 
Тихий. Несміливий. Такий болючий у своїй нерішучості.
​— Драко… — її голос тремтів, мов натягнута до межі струна, що от-от порветься з різким дзвоном.
​У нього защеміло серце — так сильно й гостро, що він мимоволі згорбився, ледь не схопившись за груди. 
Терра стояла в дверному отворі, мертвою хваткою тримаючись за раму, ніби боялася впасти від слабкості… чи, можливо, боялася, що він зараз вижене її остаточно.

​— Драко… вибач мені. Я… я справді мала сказати тобі все значно раніше. 
​Він не повернувся. 
Його спина залишалася рівною і холодною, мов крижана стіна, що відгороджувала його від світу, але всередині нього все кричало від бажання розвернутися й обійняти її.
​— Ти не можеш просто так узяти й перекреслити все, що було! 
Не можеш просто залишити мене тут одну! — її голос зірвався на розпачливий шепіт, у якому було більше сили, ніж у будь-якому крику. 
— Не після того, як ми… як ми стільки пережили разом. У тому лісі, у кожному погляді…
​Драко нарешті заговорив, все ще дивлячись на темні ліси вдалині. 
Його голос був подібний до тертя важких каменів один об одного — грубий, надтріснутий, сповнений фальшивої гіркоти.
​— “Ми”? Хто це такі — ці твої “ми”, Поттере? Ти і я? Чи, можливо, та  дівчина, якої насправді раніше не існувало, і хлопець, який знову дозволив себе ошукати й стати посміховиськом для всієї магічної спільноти?

​Він різко, розвернувся до неї.
Його обличчя було майстерною маскою люті, густо змішаної з болем. 
Очі блищали у світлі місяця від тих самих непролитих сліз, які Малфої ніколи не дозволяли собі показувати ворогам.

​— Коли тоді, у моєму маєтку, тітка Белла катувала Грейнджер і питала мене, чи впізнаю я тебе… твоє спотворене обличчя, але твої очі… твоя німа надія і благання в них — вони змусили мене вперше за довгі роки відчути себе живою людиною, а не маріонеткою!
​Він зробив крок до неї. Повільний, хижий, невідворотний.
​— А коли ти прийшла подякувати мені за паличку після фінальної битви… мені здалося, що я нарешті починаю грати у твою гру, Поттере.
Тільки цього разу на кону був не золотий Снітч і не слава героя. 
Ставка була значно вищою.
На кону було моє серце.

​Терра зробила рішучий крок вперед, виходячи зі смуги тіні прямо в холодне сріблясте світло місяця, ніби остаточно скидаючи з себе важкий плащ минулого.
​— Це вже тоді не було грою, Драко. Гаррі Поттеру… мені… ти вже тоді перестав бути чужим чи ворогом. 
Я бачила тебе справжнього.

​Вона глибоко вдихнула, і в цьому подиху було стільки сконцентрованого болю й ніжності, що саме повітря між ними, здавалося, почало вібрувати.
​— Так, Гаррі Поттер помер. 
Його старе життя було знищене вщент тим самим прокляттям. 
Я стала Террою не для того, щоб підло обманути тебе чи помститися.
Це був єдиний спосіб вижити фізично.
Але я залишилася собою… просто це була моя доля. 
А можливо це був шанс знайти справжню себе.
І я знайшла цю себе… у тобі. 
Тільки в тобі, Драко.

​Вона повільно простягнула руку.
Ту саму руку, яку він так демонстративно відпустив у залі. 
Вона тремтіла, але не від страху — від величезної, відчайдушної надії. 
Між їхніми пальцями залишалося всього кілька сантиметрів холодного нічного повітря, яке раптом стало нестерпно щільним.