63. Істина, що розриває тишу

​Коли Терра та Драко переступили поріг Великої зали, чарівна музика оркестру продовжувала литися під склепіння, але весь світ навколо них на мить абсолютно зупинився. 
Повітря миттєво стало густим, важким і електричним, як за секунду до нищівного удару блискавки під час грози. Погляди сотень студентів — гострі, здивовані, сповнені заздрощів та відвертого нерозуміння — впивалися в них, мов невидимі стріли.
Весь Гоґвортс, здавалося, затамував подих, спостерігаючи за цією неможливою парою.
​Драко Малфой... він посміхався. 
Це не була та звична, холодна й зверхня маска, якою він роками відгороджувався від світу. 
Його посмішка була небезпечно щирою, майже вразливою.
Його погляд, прикутий виключно до дівчини в зоряній сукні, не залишав жодних сумнівів: для нього в цій величезній залі, серед тисяч магічних вогнів, більше нікого не існувало. 
Він нарешті знайшов свій якір у цьому бурхливому морі.

​— Це Терра Гаріо... — прокотився залою хрипкий шепіт, холодний і колючий, як лезо по оголеній шкірі.
— Вона справді з ним? З Малфоєм?
— Він... він тримає її за руку так, ніби вона — найцінніший артефакт у світі.

​А вони йшли далі, не сповільнюючи кроку. Повільно, крізь туман чужих пересудів і злих язиків, який розступався перед ними, як розступаються води Чорного озера перед справжніми господарями глибин.

Коли оркестр зміг перелаштуватися і почав грати глибокий, містичний вальс, Драко зупинився посеред залу і простягнув їй руку. 
Це не було формальне запрошення на танець за правилами етикету — це була мовчазна обітниця захисту перед усім світом.
​— Танцюєш зі мною, моя зоряна? — прошепотів він, і в його голосі було стільки ніжності, що в Терри забриніли сльози.
— Завжди, — видихнула вона, вкладаючи свою долоню в його.

​І вони закружляли.
Цей танець не був просто набором відпрацьованих рухів — це була сповідь, що не потребувала слів. 
Кожен оберт під високим склепінням зали, кожен дотик гарячих пальців говорив більше, ніж тисячі сторінок найвідвертіших щоденників. 
Він тримав її так обережно, ніби вона була виткана з найкрихкішого кришталю й мінливого місячного світла, а вона довірливо тулилася до його плеча, відчуваючи, як під тонкою, дорогою тканиною його мантії б’ється серце — ритмічно, шалено, в унісон із її власним.

​Поруч у вирі танцю пропливли Рон і Герміона. 
Рон на мить перестрівся поглядом із Террою і ледь помітно, заохочувально кивнув. 
Вона прочитала по його губах коротке, але фатальне запитання:
— Якщо не зараз — то коли?

​Терра на мить застигла, хоча магічний ритм вальсу продовжував нести їх залою. Усередині неї щось остаточно, зі скрипом, зрушилося з місця. 
Вона раптом зрозуміла: ця любов, ця дивовижна спорідненість душ не може дихати в тіні брехні. 
Вона не може будувати майбутнє на руїнах чужої особистості, навіть якщо вони ніколи ще не перетинали межу справжньої близькості, навіть якщо між ними ще не було жодного поцілунку. 
Терра глибоко вдихнула і підняла голову, зустрівшись із сірими, наповненими світлом очима Драко.

​— Драко... — її голос тремтів, ламався, але в ньому раптом проступила та сама сталь, яка виковувалася в горнилі великої війни. — Є правда, яку я більше не можу ховати. Правда, яку ти заслуговуєш почути саме зараз, перш ніж ми зробимо хоча б один наступний крок у невідомість.
​Він не зупинився. 
Він продовжував вести її в танці, плавно огинаючи інші пари, але рука на її талії стала помітно твердішою, напруженішою.
Його обличчя напружилося, мов він підсвідомо готувався прийняти удар, до якого ніби готувався все життя.
​— Гаррі Поттер не помер у тому провулку після нападу смертежера, — сказала вона, і ці слова прозвучали для неї самої як вибух у повній тиші. 
— Мені змінили суть за допомогою найдавнішої магії, щоб я мала шанс вижити. 
Щоб дати мені  ще один шанс на життя. 
Я — Терра... але колись, у тому житті, яке всі вважають закінченим і похованим... я була Гаррі.

​Вона затамувала подих, дивлячись йому в саму душу, намагаючись знайти там хоча б краплю того, що було раніше.

— Я була Гаррі Поттером, Драко. Це моє справжнє ім'я.
​Драко завмер.

Це не було різким рухом. 
Це було так, ніби в усьому всесвіті раптом одним вимикачем прибрали звук, світло і саме життя. 
Магічний вальс продовжував грати, але для них музика перетворилася на білий шум. 
Погляд Драко миттєво згас, наче свічка на лютому вітрі.
Тепло, яке щойно зігрівало її руку через дотик, миттєво випарувалося, залишивши після себе лише крижаний, могильний холод. 
Його обличчя в одну мить перетворилося на ту саму неживу, воскову маску аристократа, яку він носив роками, приховуючи свій біль і страх.
​Він дивився на неї неймовірно довго. 
Так довго, що Терра фізично відчула, як її серце розривається на тисячі дрібних, гострих скалок. У його очах вона бачила жахливе усвідомлення, яке межувало з відразою.
​— Тобто... — його голос був тихим, неприродно рівним і таким мертвим, що від нього хотілося закричати. 
— Ти хочеш сказати, що все це... весь цей час... ти була Поттером? 
Весь цей шлях, який ми пройшли разом, був черговою містифікацією "Хлопця, що вижив"?
​— Драко, благаю, послухай мене, я знаю, як це звучить, але я не мала іншого виходу...

​Він не дав їй договорити. 
Він відпустив її руку — легко, майже байдуже, ніби вона більше не мала для нього жодної ваги. 
Відступив на крок, і в його очах, де ще хвилину тому панувало обожнювання, спалахнула така люта, гостра зневага, змішана з нестерпним болем зради, що Терра мимоволі здригнулася, наче від удару.

​Без жодного слова він розвернувся. 
І пішов.
Просто пішов геть, залишаючи її одну посеред танцювального майданчика, під прицілом сотень очей.
Крізь натовп, крізь святкову музику, крізь яскраві спалахи чарівних вогнів. 
Зала мовчки розступалася перед ним, бачачи його застигле, біле як крейда обличчя.
​Терра стояла нерухомо, відчуваючи, як світ навколо неї руйнується.
Вона вірила кожному його руху, кожному холодному погляду, кожному відлунню його кроків, що віддалялися. 
Вона вірила, що щойно власноруч знищила єдине справжнє щастя у своєму житті.