61. Коли серце згадує шлях

​Терра спала глибоко й непробудно.

Це не був той звичний, тривожний сон воїна, коли кожен далекий шурхіт здається кроками ворога, а рука мимоволі шукає паличку під подушкою. 
Це було оксамитове, бездонне занурення в тишу, де час втрачав свою владу.
Світ нарешті перестав вимагати від неї бути щитом для інших, бути символом чи жертвою. 
Не було ні болю, ні задушливого чорного туману, ні відлуння минулих битв, що роками переслідували її в кошмарах. 
Лише м’яка, тепла порожнеча, в якій вона нарешті могла просто бути — без імені, без обов’язків, без тягаря пророцтв.
​Але десь у цій нескінченності, на самій межі її загасаючої свідомості, раптом затремтіла тонка срібна нитка. 
Це був ледь чутний, тонкий поклик, що пульсував у такт її серцю, не даючи йому зупинитися.
​«Ти маєш згадати… Ти не можеш просто піти… Ти маєш повернутися…»
​Вона намагалася вхопити цю вислизаючу думку, але та танула, як сонячний зайчик на холодній стіні. 
Хто я?
Де я перебуваю?
Кому я насправді потрібна?
І раптом простір прошив голос. 
Спочатку він був тихим, тремтливим і наповненим такою нестерпною тугою, що порожнеча навколо почала танути, наче лід під весняним сонцем.
​— Террі, чому ти не прокидаєшся?.. — цей шепіт належав йому, тому, хто став її тінню і її світлом одночасно.
​Світ здригнувся. І знову поклик Драко, тепер глибший, ніжніший, схожий на благання, що йшло від самого серця:
​— Повернись до мене… Будь ласка, просто повернись.
​Потім його тон змінився — став сердитим, роздратованим, але таким живим і теплим, що в глибині душі Террі захотілося посміхнутися крізь цей магічний сон:
​— Террі, не смій спати! Чуєш?! 
Скоро бал, ти сама обіцяла піти на нього зі мною, ти сама мене запросила, а тепер що — морозишся?! 
Вирішила відлежатися, поки я буду там чекати як останній бовдур? 
Прокидайся негайно!
​І нарешті почувся фінальний акорд — зухвалий, наскрізь просякнутий прихованою ніжністю та відчаєм:
​— Террі, ти ще маєш розповісти мені свою головну таємницю, ту, про яку ти говорила на вежі. 
Якщо ти не прокинешся прямо зараз — я піду до Рона з Герміоною, і вони розкажуть мені все самі! Клянуся, я витягну з них правду! 
Хай тобі буде соромно, що ти сама не набралася сміливості сказати мені це в очі!
​У ту ж саму секунду темрява всередині неї вибухнула сліпучим світлом. 
Спогади хлинули нестримною бурею, збиваючи її з ніг.
Вона — Гаррі Поттер. Хлопець, Що Вижив.
Вона — Терра Гаріо. Дівчина, Що Повернулася.
Вона була тією, що народилася з попелу, магії та відчайдушної любові. 
Вона бачила свою власну смерть. 
Вона пам'ятала, як Драко Малфой, зломлений і посивілий від горя, приходив до її могили в тому, іншому житті. 
Як він стояв там, де було поховане її минуле «я», і шепотів слова прощення, які вона тоді не мала почути.
​Драко… Моє серце… Моя єдина душа… Мій всесвіт…
​І раптом його голос у реальному світі, чіткий і різкий, як удар сталі об камінь:
​— Чуєш, що я кажу? 
Я реально зараз піду до них, якщо не розплющиш очі — вони скажуть мені все самі! Я знатиму все без тебе!
​«ЩО?!» — ця думка спалахнула в її мозку, як закляття «Інсендіо».
​— Ей! Стій! Я сама маю тобі сказати!!! — подумки крикнула вона, з останніх сил прориваючись крізь важку завісу сну.
​Світ розірвався. 
Шум лікарняного крила, різкий запах цілющих трав, далекі суперечки.
​— Мадам Помфрі, я не розумію, чому вона не приходить до тями?!
Вже чотири дні минуло! — це був голос Драко. Судячи зі звуків, він роздратовано міряв кроками палату.
​— Пане Малфой, не кричіть! Усі її магічні потоки відновлені. Їй просто потрібен час, щоб свідомість повернулася…
​— Ви казали мені це вчора! І позавчора!
​Кроки віддалилися — мабуть, цілителька вигнала його подалі від ліжка. 
Запала відносна тиша. Терра відчула, як хтось обережно пересунув стілець ближче. Тепла, трохи шорстка долоня накрила її руку, зігріваючи холодні пальці.

​— Террі… — голос став тихим, втомленим і надтріснутим. 
— Якщо не прокинешся сьогодні… я просто не знаю, що з тобою зроблю. Я збожеволію в цій тиші.

​Вона зробила зусилля волі й ледь чутно ворухнула пальцями під його долонею, прошепотівши:
​— Чому ти… знову мені погрожуєш, Малфой? Будеш таким злим — підеш на свій бал сам… я знайду собі кращу компанію…
​Стілець під Драко скрипнув так різко, ніби його ледь не перекинули.
​— Террі?! Ти… ти чуєш мене? Ти прокинулась?!

​Він нахилився до неї так близько, що вона відчула тепло його дихання на своїй щоці. Коли вона нарешті розплющила очі, то побачила його обличчя — виснажене, з темними колами під очима, але з неймовірним, сяючим полегшенням у сірих зіницях.
​— Як ти? Нічого не болить? Зачекай, я зараз дам сигнал Рону, вони з глузду зійдуть…
​— Драко… — вона зупинила його рух слабким стисканням руки. 
— Дякую тобі. Що прийшов за мною тоді. У ліс. У саму темряву.

​Він завмер, дивлячись на їхні переплетені пальці. 
Його зарозумілість зникла, залишивши лише оголену щирість.
​— Я не міг не прийти. Це було б фізично неможливо — залишити тебе там. І… я теж хочу подякувати тобі. Що стала моїм світлом. Що дозволила мені побачити, ким я можу бути насправді.

​Вона посміхнулася, відчуваючи неймовірну спорідненість. Усі бар'єри впали. 
Тепер вони були двома частинами одного цілого, що нарешті знайшли шлях додому.

— Щодо того секрету, моєї таємниці, про яку ти згадував… я давно мала тобі сказати. 
Це те, що я ношу в собі з першого дня нашої зустрічі, — Терра зазирнула прямо в його сірі очі, збираючись із силами, щоб нарешті обрушити стіну брехні. 
— Я… насправді я…

​— МАЛФОЙ! РУКИ ПРИБРАВ! ЖИВО! — двері лікарняної палати розчахнулися з таким гуркотом, ніби їх підірвали закляттям «Бомбарда».
​Рон Візлі влетів усередину, наче розлючений величезний джміль у гріфіндорському шарфі. 
Його обличчя палало від обурення, а руде волосся стирчало в різні боки.
— Я щось не чув офіційних зізнань чи бодай письмового дозволу від опікунів, щоб ти міг отак безсоромно її мацати за руки! — закричав він, вказуючи пальцем на їхні переплетені долоні.