60. Весна, що повернула їх до життя

​

Драко прокинувся так тихо, ніби боявся злякати власне серце, яке вперше за довгі роки билося рівно, без того панічного, рваного ритму, що став його постійним супутником. 
Світ повертався до нього повільно, обережними шарами, як фарби на старому полотні: спершу він почув далекий, майже нереальний щебіт птахів, потім відчув тонкий запах чистої накрохмаленої постелі та різкий, характерний аромат антисептичних мазей мадам Помфрі. 
І лише тоді, нарешті, повернувся зір.
​Стеля. Висока, сліпучо-біла, з тими самими знайомими готичними склепіннями, які він вивчив напам’ять за роки навчання.
Гоґвортс.
Лікарняне крило.
Він живий. Не в туманному міжсвітті, не в лапах Пожирача Часу, а тут. 
Справді живий.

​Драко повільно вдихнув повними легенями, і відчув, як щось дивне, тепле і майже забуте за роки війни, принижень та тваринного страху, розливається в його грудях. 
Це була не просто полегкість від того, що смерть відступила. 
Це була неймовірна невагомість душі. Тиша, в якій більше не чатували монстри минулого, в якій не було шепоту темних заклять чи очікування вироку.

​Він важко повернув голову до величезного стрільчастого вікна — і на мить завмер, майже засліплений неймовірною яскравістю.
За вікном панувала весна. 
Він помітив її відгомін ще там, у лісі, коли вони з Террою впали на холодну траву, але тоді він був впевнений, що це лише остання галюцинація виснаженого мозку. Тепер же він бачив на власні очі: це не були перші несміливі бруньки березня.
Це був розпал весни, тріумф життя. 
Сади Гоґвортсу буквально вибухнули хмарами біло-рожевого цвіту, а сонце било в шибку так нахабно, золотисто і радісно, ніби воно особисто святкувало власну перемогу над тінню, що намагалася проковтнути світ.
​— Знову… — прошепотів він, і його голос прозвучав незвично хрипко, наче він не розмовляв цілу вічність. 
— Воно знову вкрало наш час… цей клятий монстр…
​Тварюка. Та чорна прірва в лісі. 
Вони пробули в тому магічному міжсвітті набагато довше, ніж їм обом здавалося в розпалі битви. 
Поки вони боролися за кожну секунду свого існування, доводячи право дихати, світ зовні прожив цілих два місяці. 
Весна прийшла в Гоґвортс без них, але, на щастя, вона виявилася вірною подругою і дочекалася їхнього повернення.

​Він спробував піднятися на ліктях, відчуваючи слабкість у кожному м’язі, і в цей момент серце в його грудях зробило різкий, майже болючий кульбіт.

Прямо біля його ліжка, вмостивши руду голову на край матраца і незручно підібгавши під себе довгі ноги, мирно і глибоко спав Рон Візлі.
​«Візлі? Спить? Прямо тут, біля мене?» — Драко закляк, боячись навіть поворухнутися. 
Він заплющив і протер очі раз, потім другий, щиро очікуючи, що ця безглузда галюцинація зникне.
Але Рон не зник — він лише кумедно зморщив ніс уві сні та тихенько, по-хатньому хропнув у відповідь на його рухи.
​Драко обережно перевів погляд праворуч — і в цей момент світ для нього остаточно зупинився, зосередившись в одній точці.
Терра. 
Вона лежала на сусідньому ліжку, всього за метр від нього. 
Вона здавалася неймовірно тендітною, майже прозорою під яскравими променями травневого сонця, що підкреслювали блідість її шкіри. 
Її дихання було ледь помітним, але воно було стабільним і спокійним. 
Терра виглядала так, ніби виплатила за цей вихід із темряви непомірну, космічну ціну, витиснувши з себе останню краплю магічного ядра.
​Біля неї, тримаючи її за руку навіть у стані важкого сну, дрімала Герміона Грейнджер. Її пальці були переплетені з Терриними так міцно, ніби вона боялася, що якщо відпустить, подруга знову розчиниться в ефірі. 
Герміона була тим самим якорем, що тримав їх обох у цій реальності.

​Драко безсило відкинувся назад на м'які подушки й неочікувано для самого себе посміхнувся.
Це не була та знайома всім крива, саркастична усмішка Малфоя-аристократа, повна зверхності; це була справжня, тиха, майже дитяча посмішка людини, яка після довгих блукань нарешті знайшла свій дім.
​— Я… невже я справді щасливий, щасливий від того, що кляті Грифіндорців, дрихнуть поруч?.. — він важко проковтнув гарячий клубок у горлі, відчуваючи, як печуть очі. 
— Мерліне, я справді, по-справжньому щасливий!

​Раптом Рон поруч із ним заворушився. 
Він повільно підняв голову, розкуйовджений, заспаний і неймовірно смішний у цьому стані. 
Рон протер очі кулаками, як малеча, позіхнув… і раптом наткнувся поглядом на відкриті, живі очі Драко.

​На секунду в стерильній палаті лікарняного крила запала така тиша, що було чути політ бджоли за вікном. Неймовірна. Дзвінка. Напружена.
​А потім стався справжній вибух.

— ТИ ПРОКИНУВСЯ!!! — загорлав Рон на все лікарняне крило так, що, здавалося, старі стіни замку здригнулися.
​Не встиг Драко навіть злякатися чи виставити руки для захисту, як Візлі, повністю забувши про всяку аристократичну дистанцію, магічні протоколи чи ворожнечу факультетів, одним ривком кинувся на нього й мало не збив його з ліжка в незграбних, але неймовірно сильних обіймах.
​— Візлі, ти що, здурів?! 
Пусти, ти мене розчавиш, бовдуре! — прохрипів Драко, відчайдушно відбиваючись слабкими руками.

​— Ти живий, ти живий, ти живий! — Рон ледь не душив його, ляпаючи по спині з такою силою, що в Драко потемніло в очах, а ребра загрозливо затріщали. 
— Ми думали, ви там розчинилися в тому клятому лісі назавжди! Ми два місяці цей ліс на молекули розбирали, кожну нору перевірили!
МЕРЛІНЕ, МАЛФОЙ, ТИ ЖИВИЙ! 
ТИ ПОВЕРНУВСЯ!

​Герміона підскочила на своєму стільці, як на пружинах, миттєво прокинувшись. Побачивши відкриті очі Драко та те, як Рон його «шматує», вона видала короткий, болючий схлип і теж кинулася до ліжка, обіймаючи обох хлопців одночасно, не звертаючи уваги на те, що це виглядає максимально дивно.

​— Драко! Слава небу! Дякувати магії! 
Ми так боялися, що амулет помилився, що зв’язок не витримає! — вона плакала прямо йому в плече, і Драко вперше в житті не відчув огиди до чужих сліз.