59. Коли темрява йде і з'являється світло

​Світ повертався до неї повільно, наче обережний приплив, що після нищівного шторму лагідно омиває покинутий, понівечений берег. 
Спершу не було нічого, крім теплого, заколисуючого шуму, схожого на глибоке дихання світанку або шелест золотого листя в садах, де ніколи не заходить сонце. 
Це був звук самої вічності — спокійний, розмірений, позбавлений будь-якої тривоги.
Потім з’явилося світло. 
Воно не було різким, сліпучим чи болючим; воно було живим, м’яким і настільки щільним, що Террі здавалося, ніби його можна торкнутися пальцями, відчути його шовковисту текстуру на шкірі.

​Терра розплющила очі, і подих перехопило від величі побаченого. 
Вона стояла в нескінченному, кришталево чистому просторі без стін, стелі чи горизонту. 
Світло було всюди — воно не падало зверху, воно виходило зсередини неї самої і з кожної молекули самого повітря. 
Вона зробила перший, невпевнений крок, і під її босими ногами по білосніжній поверхні розійшлися золотисті кола, ніби по дзеркальній гладіні води. 
Другий крок — і весь простір навколо почав пластично змінюватися, реагуючи на її підсвідомі думки та найпотаємніші порухи душі.

​Світло перед нею почало згущуватися, вихорюватися, формуючи чіткий силует.
​— Чому ти так запекло боїшся себе, дівчинко? — пролунав голос, що здався їй одночасно і зовсім чужим, і найбільш рідним, найбільш знайомим у світі. 
Це був голос правди.
​Перед нею постала вона сама. 
Але це була не та "Терра", яку вона так ретельно вигадувала, не той крихкий образ дівчини-загадки, що ховалася в підземеллях Слизерину. 
Це була дівчина з очима, що бачили саму смерть, зазирали їй у порожні зіниці й перемогли її. 
Вона виглядала виснаженою, її обличчя було помережане тонкими шрамами минулих битв, волосся було розпатланим, але в кожному її русі відчувалася неймовірна, майже божественна сила. 
Це була вона — та сама душа, що роками боролася за друзів, та, що пройшла крізь пекельний вогонь і не просто не згоріла, а загартувалася в ньому. 
Це був Гаррі Поттер у своїй новій, жіночій подобі, яка нарешті перестала бути просто маскувальним костюмом чи вимушеною маскою.

​Погляд її двійника був прямим, пронизливим і абсолютно чесним.
У ньому не було ні тіні провини за минуле, ні страху перед невідомим майбутнім.
​— Твоя суть — це не твоя вимушена брехня, — прошепотів образ, підходячи ближче. 
— Твоя суть — це твоя здатність любити попри все. Це світло, яке неможливо вкрасти, поки ти сама його не віддаси.

​Терра вдихнула на повні легені, відчуваючи, як величезний, важкий камінь, що тиснув на її серце довгими місяцями, нарешті розсипається в дрібний прах. Образ розчинився в золотому сяйві, залишаючи після себе лише абсолютний, кришталевий спокій, якого вона не знала з дитинства.

_______________________

​Драко прокидався важко, болісно, наче кожна клітина його тіла була наповнена свинцем.
Кожен рух давався йому з неймовірним зусиллям, ніби він намагався випливти на поверхню з глибин густої, липкої чорної смоли.
Навколо панувала густа темрява, але вона не була порожньою чи нейтральною. 
Це була темрява-дзеркало, зіткана з його власних, найглибших страхів, з кожної помилки, кожного боягузливого вчинку, за який він роками не міг собі вибачити.
​Він стояв посеред цієї чорноти, відчуваючи себе голим і беззахисним. Він не бачив навіть власних рук, піднесених до обличчя.
​— Терро! — закричав він, і цей крик був сповнений такого розпачу, що мав би розірвати простір, але темрява просто поглинула звук, наче величезна холодна губка.
​Він зробив один крок, і темрява миттєво стиснулася навколо його грудної клітки, заважаючи зробити вдих. 
Другий крок — і крижаний, слизький дотик торкнувся його шиї, наче зашморг. 
Третій — і шепіт тисяч знущальних голосів, що звучали як його власна совість, наповнив голову:

​«Ти завжди будеш один. Ти зрадник за своєю природою.
Ти брудний, ти недостойний її чистого світла. 
Ти — Малфой, тавро на твоєму передпліччі нікуди не зникло, і твоя єдина доля — вічна, холодна тінь».

​Драко стиснув кулаки так сильно, що гострі нігті вп'ялися в долоні до крові.
Він відчув тепло цієї крові й це повернуло йому реальність.
​— Ні. Це неправда. Не тепер. Не після всього того, що я відчув поруч із нею! — проричав він у порожнечу.

​Темрява здригнулася, наче від удару, і раптом почала концентруватися, збираючись прямо перед ним у чіткий силует. 
Це був він сам — той триклятий хлопець, яким він був на шостому курсі. Високомірний, блідий від постійного жаху, крижаний і пихатий. Хлопець, який голосно сміявся з чужого болю лише для того, щоб бодай на мить приховати свій власний, що розривав його зсередини. Хлопець, який не мав поняття про вірність і боявся самого слова «любов» значно більше, ніж смерті від руки Темного Лорда.

​— Ти ніколи не змінишся, Драко, — прошепотіла його темна копія, викривляючи губи в презирливій посмішці. 
— Ти просто майстерно граєш нову роль. Ти — актор, який намагається бути героєм, але всередині ти все той же наляканий щур. Ти не здатен на щось більше, ніж боягузтво.

​Драко повільно підняв голову.
Його погляд, що раніше бігав від страху, тепер став сталевим, нерухомим і важким.
​— Можливо, я не маю сили змінити своє ганебне минуле. Його не викреслити. — Його голос зміцнів, стаючи глибоким і впевненим. 
— Але я точно знаю, ким я став сьогодні. Я дізнався ціну вірності, коли вона  стояла за  спиною проти всього світу.
Я дізнався, що таке справжня, віддана дружба, коли Візлі та Грейнджер прийняли мене, попри все.
І я знаю… я тепер точно знаю, що таке втратити когось, без кого я — лише порожня, нікчемна оболонка. 
Я знаю, що таке любити її більше за власне життя.
​Темрява затремтіла, наче від потужного удару фізичним лезом. 
Образ минулого почав вкриватися тріщинами, крізь які почало пробиватися яскраво-срібне світло.
​— Я не той, ким я був! — вигукнув Драко, і цей вигук рознісся порожнечею як грім. 
— І я клянуся, я ніколи, ні за яких обставин не повернуся назад у ту темряву! 
Я вибираю її!