58. Ми будемо чекати...

​Гоґвортс зустрів їх тишею, від якої холонуло десь глибоко в животі, на самому дні шлунку. 
Це не був той звичний, затишний спокій стародавнього замку після відбою, коли коридори дихають теплом камінів і сонними мріями студентів; це була мертва порожнеча покинутого храму, де замість богів оселився первісний страх.

Така тиша змушує серце битися неритмічно, воно пропускає удари, завмирає і знову пускається в шалений галоп, ніби намагаючись почути бодай якийсь звук, бодай подих у цьому вакуумному, висмоктаному просторі.
​Герміона зупинилася на самому порозі Слизеринського підземелля, так міцно стиснувши лямку сумки, що пальці оніміли. 
Холодне повітря підземель здавалося густішим, ніж зазвичай.
​— Дивно… — ледь чутно прошепотіла вона, і її голос, зазвичай впевнений і дзвінкий, безпорадно відлунив від вологого, вкритого пліснявою часу каміння.
​— Що? — Рон миттєво озирнувся, його рука мимоволі, на рівні інстинктів, лягла на рукоятку палички. Він відчував це теж — цей свербіж під шкірою, який попереджав про небезпеку.

​— Тут… занадто тихо, Роне. Навіть для Слизерину, де завжди панує напівморок. Тут немає навіть протягів, які вічно гуляють коридорами. 
Наче сам замок затамував подих, боячись ворухнутися. 
Наче Гоґвортс знає щось, чого не знаємо ми.

​Вони майже бігли сходами вгору, минаючи порожні ніші для обладунків, до вітальні, а потім — вище, до спалень. 
Двері в кімнату Терри були не просто зачинені нещільно — вони були прочинені навстіж, запрошуючи всередину холод. Герміона відчула, як крижаний дотик пробіг по всьому хребту, піднімаючи дрібні волоски на потилиці. 
Це було передчуття катастрофи, яку вже неможливо відвернути.

​— Терро? Драко? Ви тут? — покликала вона. Голос здригнувся на останньому складі, переходячи в хрип.

​Відповіддю була лише глуха, нещадна тиша. 
Вони переступили поріг — і реальність ударила їх під дих, вибиваючи всі ілюзії про щасливе повернення.
​Порожнє ліжко Терри виглядало як місце злочину. 
Ковдра була відкинута так різко, ніби дівчина щойно встала, гнана якимось жахливим видінням. 
І лист — той самий, відкритий, пожмаканий, кинутий прямо на подушку.
Він лежав там, ніби кинутий у гарячці, у пориві того самого дикого відчаю, який вони так боялися побачити.
​Герміона підійшла першою, її кроки були важкими, наче ноги налилися свинцем. Пальці тремтіли так сильно, що папір шурхотів у руках, коли вона піднімала пергамент. 
Рон стояв позаду, блідий, як крейда, з широко розплющеними очима, в яких застигло усвідомлення.
​— Герміоно… що там?.. Тільки не мовчи, будь ласка, кажи як є, — голос Рона був схожий на шелест сухого листя.

​Вона почала читати. 
Очі гарячково бігали по рядках. 
Раз. Другий.
На третьому колі її обличчя стало білим і нерухомим, як мармур античної статуї.
Страх, шок, а потім усвідомлення власної жахливої помилки — усе це відбилося в її погляді, що став скляним.

​— Вона пішла… — голос зірвався на хрипкий шепіт, повний болю. 
— Вона пішла сама. В ліс. 
Прямо до нього. Вона знала, що цей монстр прийде по неї рано чи пізно, і вирішила не чекати. 
Вона виманила нас із замку, щоб ми не завадили їй померти.
​Рон важко, ніби підкошений, опустився на край ліжка, занурюючи руки в ковдру. Здавалося, з його тіла раптом витягли всі кістки, залишивши лише оболонку.

​— Що?! Навіщо?! 
Вона ж обіцяла… ми ж домовилися бути разом до кінця! Ми ж команда, Герміоно! Чому вона знову це зробила?!

​— А Драко?.. — Рон ледве дихав, дивлячись на неї знизу вгору.
​— Я думаю, він пішов за нею, — тихо, ледь чутно сказала Герміона, притискаючи  лист до грудей, наче намагаючись зігріти його теплом власного серця. 
— Він знайшов її записку. Ти ж знаєш його... він би не зміг залишити її там одну. Він пішов на вірну смерть за нею.

​Рон закрив обличчя великими долонями, і крізь пальці прорвався придушений звук, схожий на стогін пораненої тварини:
​— Ми… ми просто послухали її. Ми повірили в її "все добре". Ми поїхали додому, пили чай, обіймали маму, сміялися… поки вона йшла в туман на смерть. Ми залишили її одну, Герміоно. Знову. Точнісінько як на сьомому курсі, коли вона пішла в ліс до Волдеморта. Що ми за друзі такі? Що ми наробили?..

​Герміона стояла нерухомо, наче закам’яніла під тягарем власної провини.
Її губи тремтіли, очі наповнилися гарячими слізьми, які вона відмовлялася випускати, стискаючи щелепи до болю.
​— Вона нас обманула, Роне. Розраховано, холодно і професійно. Знову. 
Вона майстерно обгорнула свою самопожертву в турботу про нас, щоб ми не бачили її страху, щоб ми не заважали їй згоріти заради нашого спокою.
Як завжди. 
Найкращий друг у світі… і найгірша людина в плані самозбереження. 
Вона — герой, який не вміє жити для себе.

​Рон підвівся різко, його очі блищали не від сліз, а від дикої, некерованої люті на самих себе.
​— Треба шукати! Негайно! Я перерию кожен клятий кущ у тому лісі, я вирву кожне дерево з коренем, але знайду їх!
​— Я викличу Орден, — кивнула Герміона, жорстко витираючи щоку тильною стороною долоні. — Всіх. Хто ще може тримати паличку і пам’ятає, за що ми боролися. 
— Всіх, хто залишився.

​Через годину Велика зала, яка зазвичай була місцем святкувань, була вщент заповнена людьми, але в ній панував важкий, солодкуватий запах скорботи й очікування біди.

​Моллі Візлі сиділа за довгим столом, згорбившись так, ніби на її плечі раптом поклали вагу всього Гоґвортсу. 
Її обличчя, зазвичай рум'яне й тепле, здавалося висіченим із сірого каменю. Артур тримав її за руки — мовчки, міцно, передаючи їй свою силу через цей простий контакт. 
Джинні стояла поруч із Роном, її пальці безперервно крутили паличку, а обличчя було напруженим малюнком тривоги й люті. 
Білл і Чарлі обмінювалися короткими, професійними поглядами — так дивляться солдати перед самогубною місією.