57. Драко — крізь простір, крізь страх

​Простір перед ним розривався з оглушливим тріском сухої блискавки, наче сама тканина світобудови протестувала проти такого зухвалого втручання. 
Драко ступив у черговий розлом так різко, що розпечене, іонізоване повітря свиснуло в нього над вухами, обпікаючи шкіру. 
Він не аналізував наслідків, не зважував шанси на виживання і не думав про закони магії — він просто рухався, керований первісним інстинктом мисливця, що втрачає найдорожче.

Стрибок. 
Ще один. 
Ще.
Кожен розріз простору був як удар розпеченим ножем по живому м'ясу реальності, залишаючи за собою понівечені, іскристі клапті магії, що повільно танули в нічному повітрі.

​Його серце билося так шалено і важко, ніби воно перетворилося на розлюченого звіра, що намагається пробити грудну клітку, зламати ребра й вирватися на волю — подалі від цього крижаного жаху, що насувався з глибини лісу.

​— Як ти могла… як ти, в біса, могла… — прошепотів він, виринаючи в черговому темному коридорі лісу. 
Гілки стародавніх дерев, схожі на кістляві пальці мерців, шмагали його по обличчю, залишаючи криваві подряпини, але він не відчував болю.
​Новий розріз — і він уже на іншому боці глибокого яру. 
Ноги грузли в гнилому листі, але він не збавляв темпу.
​— Як ти могла втекти від мене саме зараз?! — Його голос зривався на хрипкий, нелюдський крик. Гнів, пекучий, як розплавлене золото, паралізуючий страх і чорний, безпросвітний відчай змішалися всередині в один палаючий клубок, який випалював його нутрощі, не залишаючи місця для розуму.

​Розріз. Розріз. Розріз. 
Він прошивав простір, ігноруючи всі застереження, які колись чув про трансгресію в аномальних зонах.

​— Як ти могла знову залишити мене одного в цьому клятому світі?! — Він кричав це в порожнечу, майже не чуючи власного голосу через гул крові у вухах. 
Він не чув ні ухання сов, ні тріску гілок — лише цей важкий, молотоподібний стукіт власного серця, який відлунював у скронях, наче похоронний дзвін.
​— Я не дам тобі знову зникнути! — Стрибок. Магічний відкат вдарив по легенях, вибиваючи повітря.
— Я маю встигнути, навіть якщо мені доведеться розірвати цей ліс на атоми! — Стрибок. Його тіло вже протестувало, суглоби викручувало невидимою силою, але він лише міцніше стискав зуби.
— Я тебе з-під землі дістану, Террі! З пекла витягну!
​Він стрибав між локаціями, як божевільний, як поранений демон, ігноруючи нудоту й запаморочення. 
Кожен вихід у реальність приносив новий шматок лісу, нову густу тінь, новий смертельний холод, що просочувався крізь мантію.
​— А тоді… коли знайду… закрию вдома під сімома замками… і нікуди, чуєш, нікуди більше не випущу… — бурмотів він, задихаючись, коли крижане повітря обпікало горло. 
— Щоб була завжди в моєму полі зору… кожну секунду… щоб я бачив, як ти дихаєш… щоб я чув твоє серце… ти більше не зробиш жодного кроку без мого дозволу, чуєш, Террі?!

​Його руки тремтіли так сильно, що він ледь не випустив паличку — свою єдину опору в цьому хаосі.
Пальці стискали деревину до білих кісточок, вливаючи в неї залишки його життєвої сили.

​Терра. Терра. Терра.

Її ім’я билося в його свідомості ритмічно й невідворотно, як єдине закляття, що ще мало хоч якийсь сенс у цьому збожеволілому світі. 
Це була його молитва і його прокляття.

​Але чим далі він ішов за сріблястим, пульсуючим слідом, тим сильніше невидимий, зазубрений зашморг стискав його груди, заважаючи дихати. 
Спершу це було лише легке, майже фонове відчуття тривоги. 
Потім — липкий, трупний холод, що піднімався від шлунку до горла. 
Потім — чорна, бездонна порожнеча, від якої хотілося вити.

​І раптом — ніби величезний зазубрений ніж увігнали прямо в його серце, по саму рукоятку, і з хрускотом повернули його там.

​Драко зупинився як укопаний посеред галявини, схопившись за груди обома руками. 
Світ під його ногами здригнувся. Ноги миттєво стали ватяними й підкосилися, змушуючи його впасти на коліна в бруд і сніг.

​— Ні… Ні, ніііі, не може бути… — просичав він, ковтаючи криваву слину.

​Дихання збилося на дрібний, панічний хрип, світ навколо хитнувся й почав стрімко розмиватися в одну суцільну сіру пляму. Кольори зникли. 
Лишився тільки цей нестерпний, пекучий біль у самому центрі його суті.
​— Террі… — це був уже не заклик, а стогін пораненої тварини.

​Це не було просто передчуття чи інтуїція. Це був їхній зв’язок — той самий магічний і душевний резонанс, який він навчився відчувати кожної миті.
Коли він відчував тепло її шкіри, навіть не торкаючись її. 
Коли він знав, що вона посміхається, ще до того, як бачив її обличчя.
Коли вони мовчали поруч, і ця тиша була густішою за найтемнішу матерію всесвіту.
​І зараз цей зв’язок… він рвався. 
Драко відчував це фізично.
Він відчував, як тонка, яскраво-срібна нитка, що була натягнута між їхніми душами крізь простір і час, зараз натягнулася до критичної межі. 
Він чув цей примарний звук — як вона лопається волокно за волокном, як вона стоншується, залишаючи по собі лише вібрацію болю.

​— Ні! — прошепотів він крізь зціплені до крику зуби, і з його очей, проти його волі, витиснуло перші сльози безсилля. 
— Ні, ні, ні… ти не смієш! Я забороняю тобі!

​Він підняв паличку, вкладаючи в наступний жест усю свою лють, усю свою любов і все своє життя, яке без неї не вартувало жодного золотого.

Він розрізав простір з такою нелюдською, руйнівною силою, що повітря навколо вибухнуло сліпучим білим світлом, поглинаючи його фігуру і переносячи туди, де срібна нитка згорала в останній агонії.

​Драко вилетів із магічного розлому прямо в епіцентр кошмару, у саме серце розірваного простору, де мешкав туман.

Холод, що панував тут, не був просто низькою температурою — це був мороз абсолютного небуття, який ударив у груди з силою тарану, миттєво вибиваючи рештки повітря з легень.

Повітря на цій галявині здавалося густим, в'язким і брудним, наче розчинена сажа; воно липло до шкіри, забивало ніздрі присмаком старого попелу.
Темрява навколо не була порожнечею, вона була живою, багатошаровою масою, яка пульсувала, перекочувалася під ногами й дихала концентрованою, віковою ненавистю.
​І посеред цього огидного, хрипкого мороку він побачив її.