56. Туман, який не перемогти

​Терра йшла вглиб Забороненого лісу, і з кожним кроком світ за її спиною не просто віддалявся — він розчинявся, наче акварельний малюнок під зливою. 
Звуки Гоґвортсу, які раніше здавалися вічними, — далекий передзвін годинника на Астрономічній вежі, приглушений шум вітру в бійницях, відлуння учнівського сміху — зникали один за одним.
Залишилася лише абсолютна, важка, як вата, тиша, від якої закладало вуха.
Вона не дивилася під ноги; коріння столітніх дубів, схоже на застиглих змій, чіплялося за поділ її мантії, намагаючись зупинити, попередити, але Терра не зважала.
Вона йшла на поклик, який відчувала не органом слуху, а самими шрамами на душі, що знову почали нити від близькості темряви.
​Думки билися в її голові, як зацьковані птахи в тісній залізній клітці. 
Образи друзів спалахували перед очима короткими, болючими спалахами: сонячна усмішка Герміони над стопкою книг, незграбне, але надійне плече Рона, затишок кухні в «Норі», де завжди пахло корицею та теплом. 
І Він. Драко. 
Його сріблясті очі, в яких вона вперше за всі ці роки побачила не холодну зневагу чи страх, а крихку, боязку надію. Надію, яку вона зараз власноруч розбивала.

​«Можливо, померти — це і є моя справжня доля, єдиний логічний фінал, — промайнуло в її думках, поки гілки дряпали обличчя. 
— Я вже один раз зробила це на тому провулку. 
Можливо, Всесвіт просто втомився виправляти помилку мого повернення.
Якби я сказала йому правду... що я Гаррі... що він став для мене дорожчим за власне дихання... я б ніколи не змогла зробити цей останній крок. 
Я б залишилася. І тоді він би просто згорів разом зі мною, намагаючись врятувати те, 
що вже давно належить смерті».

​Тиша навколо стала настільки густою, що здавалося, її можна різати ножем. 
Повітря застигло, перетворившись на холодний кисіль.
І тоді, з-під покрученого коріння дерев, з самих тріщин у землі, почав підійматися він.
​Туман.
​Спершу він нагадував легкий ранковий серпанок, але за лічені секунди став щільним, маслянистим і неприродно живим. 
Він обвивався навколо її ніг, наче мацаки велетенського доісторичного спрута, і від цього дотику шкіра миттєво німіла. 
У самому центрі її свідомості, прямо за очними яблуками, пролунав голос — звук, схожий на скрегіт іржавого металу по полірованому мармуру.
​— Не чекав тебе побачити так скоро, квіточко. Ти прийшла раніше, ніж пісок у моєму годиннику встиг зробити коло.

​Терра завмерла, стиснувши паличку так міцно, що пальці судомило. Серце калатало десь у самому горлі, перекриваючи дихання.
​— Бачу, прийшла лише з цією нікчемною тріскою в руках, — Тінь почала набувати обрисів, стаючи вищою за дерева. 
— Невже ти справді думаєш, що я, який бачив падіння імперій, боюся твоєї палички?
​— Ні, — тихо, але дивовижно чітко відповіла вона, дивлячись прямо у білу порожнечу там, де у Тіні мало бути обличчя. 
— Я знаю, що ти не боїшся ні дерева, ні звичайної магії. Ти поза цим.
​— О, чесність. Як несподівано мило, — туман ворухнувся, імітуючи легкий нахил голови. 
— Це рідкість у вашому брехливому, метушливому світі. Скажи мені, чому ти тут? Невже ненависть, яку я так ретельно сіяв, нарешті проросла в тобі? Можна мені тебе... попити? Хоча б краплю твоєї гіркоти?

​Туман різко метнувся вперед, обдавши її холодом, і торкнувся її плеча. Террі здалося, ніби до неї притиснули шматок льоду, витягнутого з глибин космосу. 
Біль був таким гострим, що в очах потемніло.
​— А, ні... все ще порожньо. Жодної гіркоти. Жодного присмаку отрути чи жадоби помсти. Лише... жертовність. 
Яка нудота. Тоді чого ти прийшла, маленька жертва? Навіщо ти перервала свій і так короткий час?

​Вона здригнулася, відчуваючи, як крижані пальці туману безцеремонно досліджують її ауру, зазираючи в найтемніші куточки пам'яті, але не відступила ні на дюйм. Сталь у її хребті не давала їй зламатися.
​— Я хочу відповідей. Ти винен мені їх за вкрадені місяці моїх друзів.

​Пауза була настільки довгою, що здавалося, ніби саме обертання Землі зупинилося.
Тінь завмерла у дивній, вичікувальній позі, наче прислухаючись до чогось далекого.

​— О? Відповіді? Це дуже дорога валюта в моєму світі, маленька. Які ж саме таємниці ти хочеш викупити своєю душею?

​Терра вдихнула на повні легені розріджене повітря лісу, борючись із первісним бажанням кинутися геть.
— Чому ніде не написано, що ти крадеш час? 
Чому про це немає жодного слова в жодній книзі? 
В історії магії, в архівах Слизерина чи записках алхіміків? 
Чому ти — привид, про якого забули навіть найтемніші легенди?
​Сміх, що пролунав у відповідь, був сповнений такої всеосяжної порожнечі, що в Терри підкосилися коліна. 
Це не був сміх істоти, це був гул обвалу в горах.
​— Квіточко… ти справді думаєш, що ваші жалюгідні паперові книги, написані смертними, знають усе? — Туман ворухнувся, зневажливо знизуючи плечима-хмарами.
— Усе просто. Раніше не було таких війн, як ваша остання. Не було стільки солодкої, концентрованої ненависті, що просочила саму землю на три фути вглиб. 
Раніше ми, Тіні, забирали час лише перед своєю власною смертю, щоб продовжити нікчемне існування хоч на мить. Ми були дрібними злодіями, що ховалися в тінях за завісою. Але зараз...
​Туман нахилився до самого її вуха, обпікаючи шкіру холодом, від якого волосся ставало дибки.
​— Зараз я вперше забрав час просто тому, що міг. 
Бо сили в мені тепер стільки, що я можу розривати саме полотно вашої реальності, як старий пергамент. І це було… божественно. 
Цей смак вкрадених місяців, цілих сезонів життя... він солодший за будь-яку людську емоцію. Я відчув себе богом, поки ви стояли там, як статуї.

​Терра відчула, як її охоплює заціпеніння. Ця істота не просто паразитувала — вона еволюціонувала, живлячись наслідками війни з Волдемортом. Вона стала чудовиськом, до якого світ магії просто не був готовий.