55. Я сам тебе приб'ю!

​Драко вийшов із душу, розтираючи мокре волосся рушником так запекло, наче намагався здерти з себе саму пам’ять про останні години. 
Гаряча вода лише розпарила шкіру, але не змогла вимити той липкий, трупний осад тривоги, що забив легені. 
Кожен вдих давався важко. Тривога, що оселилася в грудях тижні тому, тепер не просто нила — вона кричала, дряпаючи ребра зсередини гострими пазурами.

​Він одягався з маніакальною швидкістю. Пальці не слухалися, ґудзики сорочки здавалися завеликими для петель, і він ледь не розірвав тканину, проклинаючи все на світі крізь зціплені зуби. 
Кожна секунда, яку він проводив за зачиненими дверима ванної, здавалася йому зрадою. 
Йому ввижалося, що сама реальність Гоґвортсу — цей старий, напівживий камінь — підігрує ворогу, вичікуючи момент, коли він відвернеться бодай на мить, щоб знову вкрасти її, розчинити в маслянистому тумані, як невдалий спогад.

​Він наблизився до спальні, намагаючись ступати беззвучно. 
Серце гатило в ребра так, що, здавалося, його чути на весь замок. 
Ручка дверей повернулася з ледь чутним клацанням, яке прозвучало в тишині як постріл.
​— Терро, я... — почав він пошепки, збираючи в кулак залишки спокою, але слова застрягли в горлі, перетворюючись на гострий уламок скла.

​Замість дівчини, яка мала міцно спати після виснажливої роботи в підземеллях, він побачив порожнє, ще тепле ліжко.
Ковдра була недбало відкинута, наче вона вислизнула з-під неї тіні швидше за світло.
А на білій подушці, прямо по центру, там, де хвилину тому була її голова, лежав самотній, проклятий клаптик пергаменту.

​Світ навколо Драко просто здригнувся і розлетівся на друзки. 
Кисень перетворився на розпечений свинець. 
Серце пропустило удар, завмерло на нескінченну секунду, а потім пустилося в такий шалений галоп, що в очах потемніло. 
Зникла! 
Як, в дупу це життя, вона могла зникнути?!

Він же був відсутній лише десять хвилин! Десять клятих хвилин, поки він просто змивав з себе бруд!

​Драко кинувся до ліжка, згрібаючи лист рукою так люто, ніби намагався задушити сам папір. 
Він розірвав конверт, і очі вкотре пробіглися по рядках.
Кожне слово обпікало свідомість гірше за 
полум'я пекла:

—​«Драко, пробач мені за цю втечу. 
Але якщо я залишуся, він забере твій час, щоб дістатися до мене. 
Я не можу дозволити йому з’їсти твою молодість, твої мрії. 
Будь ласка, живи за нас обох.
Не шукай мене — я сама йду на зустріч, щоб покласти цьому край. 
Ти дорогий мені. 
Більше за саме життя».

​— Твою ж...! — вибухнув він, і цей крик, сповнений відчаю та первісної люті, відлунив від холодних стін підземель. — Яка ж ти дурна, Террі! 
Яка ж ти неймовірно, фантастично хитра зараза!

​Лист тремтів у його пальцях, наче жива істота, що намагається втекти.
Секунду панувала мертва, паралізуюча тиша, а потім усередині нього стався вибух.
Те, що спочатку було холодним, липким жахом, миттєво переплавилося на розпечену, некеровану, чорну лють. 
Таку лють, яка здатна спопеляти замки.

​— Як ти посміла?! — проричав він, жбурляючи рушник у стіну. — Як ти, в біса, посміла знову вирішити все за мене?!
Знову грати в цю свою святу жертовність, поки я... поки я просто мився?!

​Він кинувся до столу, шукаючи паличку, яку необачно залишив там. 
Пальці від люті ледь слухалися, м'язи зсудомило від припливу шаленого адреналіну.

​— Я тебе з-під землі дістану, заразо! — бурмотів він, задихаючись від суміші злості та сліз, що підступали до горла. 
— Я тебе особисто приб'ю! 
Я тебе воскрешу, а потім знову придушу власними руками, щоб ти більше ніколи, ніколи не здумала піти сама! 
Не смій навіть думати, що ти можеш просто так померти в тому лісі! 
Не смій кидати мене тут одного з цим клятим листом!

​Він вискочив у коридор, ледь не збивши з ніг масивні лицарські обладунки.
Він біг, розтинаючи повітря мантією, яка розвівалася за ним, як крила розлюченого крука. 
Його обличчя було блідим, як у мерця, але очі палали небезпечним, фанатичним вогнем. 
Він шаленів. 
Кожна клітина його тіла кричала про помсту — не Пожирачу, а їй. 
За цей страх. За цю самотність.
За її святе "пробач".
​— Ти ще мені свій секрет не  сказала! 
В очі мені дивитимешся і розкажеш усе: і про Поттера, і про те, що можливо не дописала, бо спішила від мене втекти!
Все, чуєш?! — кричав він у порожні коридори, і його голос зривався на хрип.
— Тільки спробуй не дочекатися мене!
Тільки спробуй підставити шию під цю тінь, і я знайду спосіб дістати тебе навіть із пекла, щоб просто висловити все, що я про тебе думаю!

​Він різко зупинився посеред довгого коридору, що вів до виходу з підземель. Легені горіли, серце гупало в скронях, як молот по ковадлу. 
В вухах стояв безперервний гул крові. І раптом у цьому хаосі емоцій спалахнуло раптове, гостре, як лезо бритви, усвідомлення.
​— Точно… ти ж... моя. Моя половина душі, щоб тебе дементори побрали!

​Він згадав кожен момент, коли відчував її біль як фізичний удар під дих. Коли її тривога ставала його власним холодним потом.
Їхній зв’язок не був просто магією — він був чимось глибшим, ніж кров, викарбованим у самій структурі їхніх понівечених доль.

​Драко підняв паличку вгору, стиснувши її так, що дерево ледь чутно тріщало.
Глибоко вдихнув, заплющивши очі й зосередившись на залишках тепла, яке вона залишила в кімнаті, на тому слабкому ароматі м’яти та магічного зілля, що все ще тримався в його підсвідомості. 
Він прошепотів стародавнє, темне і водночас неймовірно світле закляття, яке вивчали лише спадкоємці найстаріших родів для пошуку своїх обранців, коли світ руйнувався:
​— Animae Coniunctae Revelio!

​Повітря перед ним на мить завібрувало, наче від вибуху, і спалахнуло яскравим, сріблясто-ртутним світлом.
У густій темряві коридору, прямо перед його очима, простягнувся тонкий, але неймовірно чіткий, пульсуючий слід. 
Він мерехтів не просто сріблом — у ньому проступало золото і кривавий багрянець. Теплий, живий, унікальний. 
Слід її життя.
​Драко до білих кісточок стиснув паличку. На його обличчі з’явилася хижа, майже божевільна посмішка. 
У цій посмішці було все: і кохання, і лють, і готовність спалити цей світ дотла, аби лише забрати її назад.