54. Кров як ціна

​Кабінет Снейпа нагадував поле битви, де світло відчайдушно намагалося втримати останній рубець проти наступаючої темряви.
Тут, у підземеллях, час теплився інакше: казанки тихо, ритмічно клекотіли, випускаючи золотаву пару, що спліталася в химерні візерунки під стелею. 
Книги лежали розкритими віялами на підлозі, наче повалені воїни, а повітря було настільки густим від пахощів рідкісних трав, дикого меду й гострого металевого присмаку, що його, здавалося, можна було торкнутися руками, розсуваючи, як важку завісу.
​Терра стояла біля центрального столу, до білих кісточок вчепившись у його масивний край. Вона трималася лише на чистому впертості, її тіло було натягнуте, як струна, що готова ось-ось луснути від надмірного тиску. 
Навіть слабке світло смолоскипів здавалося занадто яскравим для її очей, що не бачили сну.
​Герміона, Рон і Драко стояли перед нею півколом, не наважуючись підійти ближче. Вони дивилися на неї як на привид — величний, наповнений стародавньою силою, і водночас нестерпно крихкий, мов осінній лист на вітрі.
Напруга в кімнаті була майже відчутною на дотик.
​Герміона першою порушила тишу, і її голос ледь помітно тремтів, видаючи ту бурю емоцій, яку вона намагалася приборкати:
— Терро… що це за безумство? Навіщо все це було потрібно? Ми шукали тебе всюди, поки ти... ти творила тут щось неможливе.
​Терра повільно, наче кожен міліметровий рух завдавав їй нестерпного фізичного болю, поставила перед ними три маленькі кришталеві баночки. 
У кожній пульсував густий, золотаво‑червоний еліксир, що випромінював м'яке, живе тепло — воно відчувалося навіть на відстані кроку, нагадуючи дотик сонячного проміння в червневий день.
​Рон нахилився ближче, заворожений цим дивним, органічним сяйвом. Його зіниці розширилися, відбиваючи золоті іскри рідини.
— Воно… воно ніби дихає. Я відчуваю, як воно пульсує під склом.
​— Це не просто зілля. Це щит, — прошепотіла Терра, і її голос звучав так, ніби вона говорила з глибини віків. — Найсильніший щит від ненависті, який я змогла синтезувати, поєднавши знання Гаррі та мою власну суть. 
Це емоційний демпфер, що блокує будь-який ментальний вплив Пожирача. Він більше не зможе пити ваші емоції, не зможе зачепитися гачками за ваш біль, не зможе вивертати ваші душі навиворіт.

​Герміона обережно, кінчиками пальців, взяла одну з баночок, підносячи її до світла й розглядаючи складну, багатошарову структуру рідини, що нагадувала рідкий космос.
— Що в ньому, Терро? Я бачу компоненти, які не повинні взаємодіяти між собою. 
Це магія вищого порядку, це алхімія духу.
​Терра почала перелічувати, і кожне слово падало в тишу кабінету, як заклинання, що вкарбовується в камінь стін:
— Пелюстки едельвейсу, зібрані на піках, де не буває тіней — для чистоти й незламності духу. Сльози фенікса, віддані добровільно — для зцілення найглибших ран, які він намагатиметься відкрити. Дикий мед світлячків — як концентроване світло, що розжене його морок. Настій нічної фіалки — щоб виставити бар'єр проти темних думок, які він підкидає в моменти слабкості. Пилок золотого маку — для абсолютної ясності й концентрації в момент найвищого страху... — вона замовкла на мить, а потім додала зовсім тихо, опустивши очі: 
— І… моя кров.

​Драко різко, як від удару батогом, підняв голову. Його очі, що хвилину тому були сповнені турботи, тепер спалахнули люттю, змішаною з тваринним жахом. Його дихання перехопило.
— Що?! Ти... ти збожеволіла?

​Терра не відвела погляду. Вона дивилася прямо на нього, і в її очах була сталь, яку неможливо було зламати. 
Це був погляд людини, яка вже перетнула межу і не збиралася повертатися назад.
— Моя кров — це не просто інгредієнт, це сполучний елемент, — сказала вона твердо. 
— Вона потрібна тому, що в ній немає ненависті. Вона чиста від природи мого створення. Це якір, який тримає всю формулу разом, не даючи їй розпастися під тиском темної магії.
​Герміона судомно затулила рот рукою, її пальці тремтіли.
Вона як ніхто інший розуміла ціну такої магії — це був добровільний зв'язок, частина життєвої сили, вплетена в скло.
— Терро... ти не могла... це занадто велика ціна для твого і так виснаженого тіла...
​— Я знала, що роблю, — відрізала вона, і в її голосі на мить пролунав відгомін того самого Гаррі Поттера, який без вагань йшов у Заборонений ліс назустріч смерті. — Моя кров чиста. Вона не реагує на його заклики, не резонує з його темрявою, вона для нього — отрута. І тому вона створює бар’єр, який йому не під силу пробити чи обійти. 
Це ваш єдиний шанс залишитися собою і не дати йому з’їсти ваш час, коли він нападе знову.
​Рон стиснув кулаки, його обличчя спотворилося від болю та гніву на несправедливість їхньої долі.
— Ти знову різала себе... заради нас. Ти знову робиш це сама, не даючи нам можливості розділити цей біль.
​— Я робила це заради того, щоб у вас було майбутнє, — сказала Терра рівно, хоча її коліна зрадницьки підгиналися, а перед очима пливли чорні плями. 
— І я зроблю це стільки разів, скільки знадобиться, щоб ви вижили.

​Драко підійшов до неї впритул, майже торкаючись її обличчя своїм подихом. Його голос був низьким, зірваним, наповненим пригніченою істерикою, яку він ледве стримував:
— Ти не мала права так ризикувати заради нас, не спитавши згоди! 
Ти не мала права розпоряджатися собою так, ніби ти — лише засіб для нашого порятунку! 
Не одна! Не мовчки, ховаючись у цьому вогкому підвалі, доводячи себе до стану мерця!

​Терра підняла на нього погляд, у якому на коротку, миттєву секунду промайнула така безмежна, болюча ніжність, що Драко мимоволі замовк.

— Я мала право захистити тих, кого люблю, — прошепотіла вона.
— Це єдине право, яке в мене залишилося. Це все, що має значення в цьому світі, де час витікає крізь пальці.

​Герміона важко видихнула, опустивши голову на груди. 
Вона зрозуміла, що сперечатися з цією силою було марно — Терра стала втіленням любові в її найнаполегливішій формі. 
На її обличчі з'явилася сумна, ледь помітна посмішка крізь сльози.
— Ти вперта… до неможливості. Ти нестерпна, Тер.