53. Коли дія важливіша за страх.

Після того, як Тінь розчинилася в повітрі, залишивши по собі вкрадену зиму, минуло кілька тижнів. 
Березень вже потроху відвойовував замок у криги: весна давала про себе знати першим сонячним промінням, що несміливо ковзало по кам'яних горгульях.
Але для мешканців Гоґвортсу весна була лише декорацією до тривоги.

​Терра ніби зникла. 
Вона не пішла, грюкнувши дверима, і не залишила по собі жодних пояснювальних записок, які б могли заспокоїти друзів. Вона просто перестала бути частиною навколишнього простору, розчинившись у напівтемряві замку, як дим від згаслої свічки. 
Першого дня всі списали це на виснаження — після жахливої зустрічі у Великому коридорі їй був життєво необхідний спокій. 
Другого дня Герміона, кусаючи губи від хвилювання, заспокоювала Рона, припускаючи, що Терра просто зачинилася в одному з дальніх залів бібліотеки, шукаючи спосіб повернути втрачені місяці.

​Але через кілька днів тиша стала настільки гучною, що вона почала тиснути на вуха. 
Драко Малфой за цей час перетворився на бліду тінь самого себе. 
Він майже не спав,  не торкався їжі й ходив коридорами, як поранений звір, чий нюх підказував: його єдина опора десь зовсім близько, але вона повільно згасає, стікаючи невидимою кров’ю. 
Його очі завалилися, стали темними й порожніми, проте в цій глибині пульсувала крижана, майже некерована паніка.

​— Герміоно, вона не пішла зі школи. 
Вона десь тут, під цим самим дахом. Я відчуваю її ауру, вона б’ється об стіни, як пошматований птах у клітці, — голос Драко зірвався, переходячи в хрип.
— Але щось... якась древня, важка магія ховає її від нас. Вона не хоче, щоб її знайшли.
​Герміона не стала сперечатися.
Її власне серце стискалося від лихого передчуття, яке вона не могла пояснити логічно. 
Вона зупинилася посеред найпохмурішого коридору підземель, де повітря завжди пахло вологістю та пліснявою, і рішуче торкнулася чарівною паличкою холодного повітря.
​— Ревело Аура, — прошепотіла вона, вкладаючи в закляття весь свій відчай.
​У густій темряві спалахнув ледь помітний сріблястий слід. 
Він був тонким, схожим на нитку павутини, що тремтіла від протягу. Рон нахилився ближче, затамувавши подих, наче боявся сполохати це магічне видіння.
— Це… її? Справді її слід?
— Так, — Герміона зблідла ще дужче.
— Але подивися, яка нитка слабка. Вона майже прозора, Рон. Вона розривається прямо у нас на очах.

​Слід вів у самі глибини підземель, туди, де каміння ніколи не просихало від магічних випарів. 
Він зупинився біля важких дубових дверей, які, як вони вважали, були запечатані навічно з дня загибелі Северуса Снейпа. Кабінет зіллярства.
​Драко більше не міг чекати ні секунди. Кожна мить зволікання здавалася йому втраченим роком, який Пожирач ненависті знову вириває з їхнього життя.

— Відкривай, будь ласка, Ґрейнджер, або я просто виб'ю ці двері разом із косяком!

​Герміона не звернула уваги на його тон.
Вона почала швидко шепотіти складні контрзакляття, її паличка малювала в повітрі хитромудрі візерунки. 
Замки всередині дверей клацали повільно, з неохотою, наче чинили опір непроханим гостям.
Коли останній засув нарешті піддався, повітря навколо здригнулося від потужного викиду старої, законсервованої магії. 
Двері відчинилися з важким стогоном.
​Запах ударив у ніс миттєво — різкий, гіркий, змішаний із ядучим димом рідкісних трав і важким, нудотним металевим присмаком крові. 
Усередині панував справжній контрольований хаос. 
Казанки на пальниках кипіли, вивергаючи різнокольорові отруйні випари. 
Флакони з найдорожчими інгредієнтами валялися розбитими на підлозі, а стоси пергаменту були вщент списані дрібним, нервовим, майже нечитабельним почерком Гаррі... ні, тепер це був почерк Терри, що намагалася вхопитися за залишки пам'яті.
​Вона стояла в самому центрі кабінету, тримаючись за край масивного робочого столу так міцно, що старе дерево ледь чутно тріщало під її тонкими пальцями. 
Це була єдина опора, що ще тримала її у вертикальному положенні. 
Її обличчя було білішим за сніг, що лютував у лютому, а очі стали червоними від безсоння, їдкого диму та нескінченних сліз.
Руки тремтіли настільки сильно, що дорогі інгредієнти розсипалися повз казанок, перетворюючись на марний попіл.
​— Тер?.. — тихо покликала Герміона, боячись, що гучний звук може зруйнувати цю крихку, болісну тишу.
​Терра не почула. Вона перебувала в трансі, шепочучи щось собі під ніс, лихоманково додаючи у вариво товчений корінь мандрагори. 
Рон зробив крок вперед, його голос здригнувся від жалю:
— Терра? Це ми. Зупинись, будь ласка.

​Вона здригнулася так, наче через її виснажене тіло пропустили потужний електричний розряд. 
Обернувшись, вона глянула на них, але її погляд був блукаючим, затуманеним, ніби вона дивилася крізь них у саму безодню.
— Я… я майже закінчила. Будь ласка, ще трохи. Я готую щит. Емоційний демпфер... — вона задихалася. 
— Це буде щит від ненависті… для вас. Щоб він не міг торкнутися вас через ваші почуття. Щоб ви були в абсолютній безпеці, коли він прийде за мною. 
Я не дам йому знову їсти ваш час...

​Герміона підійшла ближче, її очі наповнилися сльозами, які вона вже не намагалася приховати.
— Ти не їла кілька днів, Терра... Ти ледве стоїш на ногах. Подивися на себе — ти знищуєш себе власноруч швидше за будь-якого монстра! Твоя магія вигорає!

​Терра відвела погляд, її плечі безсило опустилися.
— Поки ви поруч зі мною — ви в смертельній небезпеці. 
Він знайде шлях до вашого серця через вашу любов до мене, через ваш страх за моє життя. Я не можу… не можу дозволити йому забрати ваше "завтра". Краще я зникну сама.
​— А ти не думала, — Рон сказав це несподівано тихо, але з такою залізною твердістю, що Терра мимоволі замовкла,
— що ми в набагато більшій небезпеці, коли ти ховаєшся тут і повільно вбиваєш себе цією параноєю? Ми — одна команда, пам'ятаєш?