51. Я тебе не боюсь! або Вкрадене завтра...

​Повернення до Гоґвортсу було схоже на похоронну процесію, де замість труни несли розбиті сподівання. 
Замок, який зазвичай зустрічав учнів затишним теплом свічок та галасом сотень голосів, зараз здавався холодним склепом з високими склепіннями. 
Камінь стін, здавалося, всотав у себе нічний туман Забороненого лісу. 
Ніхто не розмовляв.
Кожен крок відбивався луною, що різала слух, а в повітрі зависла липка отрута того, що сталося в хащі.

​Терра йшла поруч із Драко.
Вона відчувала тепло його руки, але це було єдине, що тримало її в реальності. Думками вона все ще була там — серед покручених дерев, де сама темрява набула форми. 
Сон не відпускав її свідомість. 
Його голос, цей нелюдський скрегіт, що нагадував тертя іржавого заліза об кістку, вібрував у її вухах: «З нього і почну...»
Вона стискала кулаки так міцно, що нігті впивалися в долоні, залишаючи багряні напівмісяці на шкірі. 
Біль допомагав не знепритомніти від тиску чужої волі, що все ще чатувала десь на межі сприйняття. 
Терра відчувала, як усередині закипає щось нове — не звична для неї м’якість, а люта, несамовита рішучість захистити те, що їй дорого.

​Після короткої та напруженої розмови з професоркою Макґонаґл, чиє обличчя здавалося вирізьбленим з льоду, Герміона не дала Террі навіть хвилини, щоб перевдягнутися чи змити лісовий бруд.
— У бібліотеку. Негайно, — кинула вона коротким, сухим тоном. Це був голос не подруги, а стратега, який розуміє, що кожна секунда зволікання може коштувати життя.

​Вони пройшли крізь порожню вітальню і заглибилися в лабіринти стелажів, аж поки не опинилися в Забороненому відділі.

Драко та Рон залишилися вартувати біля входу. Їхні силуети чітко вирізнялися в напівтемряві коридору: Рон нервово стискав паличку, а Драко завмер, схожий на бліду статую власного відчаю.

Пил століть, старі фоліанти та важкий запах магії, яка поколіннями не бачила денного світла, тиснули на груди. 
Герміона діяла швидко, її пальці впевнено ковзали по корінцях, поки вона не витягла книгу в палітурці з темної шкіри, яка ледь помітно пульсувала під її руками, наче в ній билося хворе серце.
​— Ось. Емоційні паразити. Сутності, що живляться темними почуттями, — прошепотіла Герміона, розгортаючи жовті сторінки.
​Терра відчула, як мороз пройшовся по спині. Слова подруги падали в тиші, як важке каміння у глибоку, чорну воду:
— «Пожирач ненависті — не просто істота. Це один із найдавніших магічних паразитів, народжений у місцях великого болю. Він не має власного тіла — він краде його. Він не може торкнутися тих, у кому немає ненависті, бо ненависть — це його кисень. Він завжди обирає собі Мітку — людину, яку хоче зламати. Після того як план виконано, він забирає магію знищеного і вселяється в його порожню оболонку, стаючи сильнішим».

​Терра стиснула зуби, відчуваючи, як пульсує жилка на скроні. 
Герміона перегорнула сторінку, і раптом її рука здригнулася. Обличчя дівчини стало білим, як крейда.
— Терро… дивись на це.

​Там, виведеним кривавим чорнилом, що за століття не втратило свого яскравого кольору, було написано застереження:

​«Якщо Мітка не має в собі достатньо ненависті для поглинання, паразит намагатиметься її штучно створити.
Через катування близьких. Через страх неминучої втрати. 
Через спотворення любові.

Перемогти паразита можна лише одним способом — принісши себе в добровільну жертву.
Віддавши життя за того, на кого спрямована ненависть паразита. 
Але це не має бути холодна смерть — лише акт із серцем, повним абсолютної любові, здатен спалити сутність зсередини».

​Слова розпливлися перед очима Терри. 
Її серце, здавалося, впало в нескінченну безодню. 
Герміона тихо закрила книгу.
Її очі були повні сліз, які вона не дозволяла собі пролити.
— Ти вже не той Гаррі, якому було кого ненавидіти, — голос Герміони тремтів. 
— Ти — щось зовсім інше. Ти народилася з любові, з тієї магії, яку ми всі віддали тобі добровільно, сподіваючись на диво. 
Ти — істота чистого світла. 
І саме тому ти для нього — найбажаніша здобич.
Він хоче не просто вбити тебе, він хоче осквернити це світло, перетворивши його на темряву через біль за Драко чи за нас.
​— Я не хочу бути причиною вашого болю, — прошепотіла Терра, притиснувши тремтячі руки до грудей, наче намагаючись втримати душу всередині.
​— Ти не причина, — твердо відрізала Герміона, хапаючи її за плечі. 
— Ти — його ціль тільки тому, що він монстр, який не виносить світла. Це не твоя провина, Терро. Це твій тягар, але ми несемо його разом.

​Коли вони вийшли з бібліотеки, Драко миттєво відштовхнувся від стіни. Його погляд сканував її обличчя, ловлячи кожну тінь. 
Він одразу помітив її блідість і те, як вона ховає руки в рукави мантії.
— Що сталося? Що ви там вичитали? — його голос був хрипким від напруги.

​Терра не змогла відповісти. 
Слова застрягли в горлі гострими уламками скла, заважаючи дихати. 
Вона просто пройшла повз, намагаючись сховати обличчя у власній тіні. 
Драко наздогнав її біля вікна в астрономічному коридорі і зупинив.
Рон та Герміона стали трохи далі, щоб не заважати їм. 
За склом розкинувся Заборонений ліс — чорне море, що приховувало в собі смерть.
​— Терро! Подивися на мене! — Він перегородив їй шлях, його обличчя було перекривлене відчаєм. 
— Ти що… ти тепер боїшся мене? Після того, що він показав?
​Вона зупинилася і повільно підняла погляд. 
В її очах не було жаху перед ним, там був лише нестерпний, майже божественний смуток.
— Ні, Драко… як я можу тебе боятися? — Вона важко видихнула, і цей звук був схожий на стогін. 
— Я боюся за тебе. Боюся, що не знайду виходу, і наступного разу він знову використає твою власну ненависть до себе проти тебе.
​Драко відвернувся, вдивляючись у темряву за вікном. Його кулаки були стиснуті так, що біліли кісточки.
— Я не знав, що в мені стільки бруду, — тихо промовив він, і в цьому зізнанні було більше болю, ніж у будь-якому заклятті. 
— Коли ця тварюка витягла все це назовні… я побачив себе справжнім. Слабким, нікчемним, маріонеткою, яка лише вдавала силу. І я боюся, що ти тепер теж це бачиш. Що ти дивишся на мене і бачиш лише цю чорноту.