50. Коли сон стає полем бою

​Повернення до табору мінотаврів було схоже на болючий вихід із задзеркалля, де закони логіки та милосердя перестали діяти. 
Там, за межею липкого туману, світ розпадався на первісні атоми ненависті, але тут, під захистом вогнів, усе виглядало до божевілля буденним. 
Цей контраст різав очі: мінотаври спокійно стояли біля головного вогнища, займаючись своїми споконвічними справами. 
Хтось зосереджено точив бойову сокиру, викрешуючи снопи іскр; хтось перевіряв запаси в’яленого м’яса на зиму; хтось тихо перегукувався про зміну вітру та прогнози погоди.
​Жодного зацькованого погляду. 
Жодного тремтіння могутніх рук. 
Тінь не торкнулася їхнього розуму, немов вона пройшла крізь цих воїнів, як крізь прозорий дим, обравши своєю мішенню лише чотирьох молодих магів.

«Монстр прийшов лише до нас. Він знав, кого шукати», — промайнуло в голові Терри холодною, мов лід, думкою. 
Це усвідомлення тиснуло на груди сильніше за будь-яке фізичне закляття.
Тінь шукала не просто силу, вона шукала складність людської душі, їх потаємні злами та старі шрами, яких у мінотаврів майже не було в їхній прямолінійній честі.

​Герміона, зібравши всю свою залізну волю в кулак, зробила крок вперед, щоб зустріти вождя.
Її голос був дивно рівним, професійно-холодним, хоча пальці, глибоко заховані в складках мантії, судомно смикали тканину, ледь не розриваючи її:
— Ми знайшли сліди аномалії, — промовила вона, намагаючись не дивитися вождю прямо в очі. 
— Але ситуація вкрай нестабільна. Поки що... я прошу вас, не ходіть у глиб лісу на північному схилі. Нам потрібно дочекатися оновлення магічних потоків і провести додаткові ритуали очищення.

​Мінотаври не ставили зайвих питань. 
Вони вірили магам, вірили друзям легендарного Гаррі Поттера з тією первісною відданістю, яка обпікала Терру зсередини сильніше за пекуче зілля. 
Як можна було сказати цим гордим, чесним істотам, що лісом блукає метафізичне жахіття, яке випиває душу через старі рани? 
Як зізнатися, що їхні захисники самі ледь не стали жертвами власної пам'яті?

​Тієї ночі вони вирішили спати в одному наметі. 
Рон навіть не намагався сперечатися, Герміона лише мовчки кивнула, а Драко не видав жодного іронічного зауваження. 
У цю ніч самотність була рівносильна смертельному вироку. 
Ніхто не хотів залишатися наодинці з тим, що вони побачили в тумані, бо темрява всередині власної голови зараз лякала більше, ніж лісові хащі.

​Терра довго лежала з розплющеними очима, вдивляючись у непроглядну темряву над головою. 
Вона слухала нерівне, переривчасте дихання Рона, коротке тривожне зітхання Герміони та нестерпно напружену, майже електричну тишу, що виходила від місця, де лежав Драко. 
Вона намагалася триматися за реальність, рахуючи удари власного серця, але втома взяла своє. 
Сон прийшов раптово, наче важкий чорний мішок, накинутий на голову божевільним катом.
​Темрява в її сновидінні не була просто відсутністю світла. Вона була фізичною масою, в'язкою і надзвичайно голодною.

— Чому в тобі немає ненависті? — Голос пролунав не з глибини порожнечі, а прямо в центрі її мозку, вібруючи в самій основі черепа. 
Холодний, слизький, він ковзав по звивинах свідомості, як гостре лезо скальпеля по живій тканині. 
— Ти мала б ненавидіти цей світ більше за всіх живих і мертвих. Ти втратила все, що робило тебе собою. Своє славетне ім’я. Своє сильне чоловіче тіло. Свою славу Переможця. Своє повноцінне життя. Ти померла в муках, розчиняючись у болі, а народилася в чужій, незвичній шкірі. І все одно — порожня? Жодної образи на долю?

​Терра стояла в цій безкінечній чорноті босоніж, відчуваючи кожним нервом холод під ногами.
— Я не хочу ненавидіти, — прошепотіла вона, і її голос розмножився, відлунюючи тисячею різних інтонацій у порожнечі. 
— Ненависть — це отрута, яка роз'їдає посудину, в якій зберігається. Вона знищує того, хто її плекає, набагато швидше, ніж ворога.

​Темрява навколо неї засміялася. 
Це був звук сухого, мертвого листя, що шурхотить по холодному мармуру забутих могил.
— О, нічого, квіточко… Ти така тендітна у своєму ідеалізмі. Така нестерпно правильна. Справжній герой у спідниці, що ховається за лагідною посмішкою. 
Але я це виправлю. Я навчу тебе смаку жовчі. Ти зненавидиш. Якщо не ворогів, то хоча б себе за те, що не змогла врятувати тих, хто тобі дорогий, або ж мене...
​Темрява розірвалася, як старе гниле полотно, оголюючи видіння, від яких кров застигала в жилах. 
Перед очима Терри з’явилася Герміона: вона кричала від болю, якого не бачило око, її тіло здригалося від невидимих розрядів. 
Поруч був Рон — його обличчя на очах вкривалося пульсуючими чорними венами, а шкіра ставала прозорою, мов папір.
Їхні тіла корчилися в агонії, а очі — ті самі очі, що дивилися на неї з любов'ю — тепер благали про допомогу, яку вона не могла надати.
​— Ні! Ні, будь ласка! Зупинись! — Терра кинулася до них, розриваючи повітря руками, але простір навколо неї розтягувався, мов гума, не даючи наблизитися ні на сантиметр.
— Дивись уважніше, — прошипів Голос, стаючи солодким і нудотним. 
— Це лише початок твого падіння. Твоя подруга… Твій брат… Твій… коханий.
​Темрява знову вибухнула глузливим сміхом, від якого заклало вуха, а в очах потемніло.
— Хоча… як мені назвати його твоїм коханим, якщо ти сама така боягузка, що боїшся визнати це почуття навіть перед власним відображенням у дзеркалі?

​Друзі миттєво зникли, залишивши в центрі жаху лише одного. Драко. 
Він стояв на колінах посеред безкрайнього чорного озера, вода якого була густою, як нафта.
Він не кричав, бо вже не міг. 
Він просто задихався, судомно стискаючи власне горло руками, а з його очей повільно текла не кров, а рідка, чорна як ніч темрява.
Його погляд був спрямований прямо на Терру — застиглий, повний невимовного болю і тихого, розбитого прощання.
​— НІ! Не чіпай його! Чуєш?! Забирай мою магію, забирай моє нове життя, забирай мене всю, але залиш його! — Терра закричала так, що легені заболіли від нестачі кисню.