49. Мені немає кого ненавидіти...

​Туман розсіявся, залишивши по собі лише важку, сиру тишу, яка видавалася гучнішою за будь-який крик.
Повітря стало прозорішим, але в грудях кожного з них наче застряг розплавлений свинець. 
Вони стояли нерухомо, боячись, що будь-який занадто різкий звук, хрускіт гілки під підошвою або просто необережний крок поверне те чорне божевілля, яке щойно виривало їхні душі навиворіт. 
Ліс навколо завмер, наче теж боявся дихати після того, як крізь нього пройшло щось настільки стародавнє і голодне.
​Рон сперся на покручене, побите часом дерево. 
Його груди важко, нерівномірно здіймалися, а широкі пальці все ще судомно стискали кору, впиваючись у неї так сильно, що під нігтями з'явилася кров.
Герміона повільно, наче в уповільненій зйомці, опустилася на вологу землю. 
Вона обхопила голову руками, міцно заплющивши очі, ніби намагалася фізично втримати власну свідомість, щоб вона не розлетілася на гострі друзки під тиском пережитого. 
Драко стояв осторонь, заціпенілий і блідий, як привид.
Його погляд був спрямований у порожнечу між деревами, де щойно розчинилася Тінь, і в цьому погляді читалося щось набагато страшніше за звичайний переляк.
​Терра дивилася на них, і її власне серце обливалося кров'ю.
Вона бачила їхню оголену вразливість, той первісний біль, який Тінь виставила на показ із хірургічною жорстокістю, не залишивши їм жодного шансу на захист.
Вона бачила, як вони тремтять, і відчувала нестерпне бажання обійняти кожного, захистити від тієї правди, яку вони щойно дізналися про самих себе.

​Першою тишу розірвала Герміона. Її голос був тонким, надломленим, він вібрував від залишків того жаху, що пройшов крізь неї електричним розрядом.
— Я… ненавиділа його, — вона болісно ковтнула повітря, наче воно стало занадто густим. — Того Пожирача Смерті в моїх думках. Цю істоту. Ту істоту, що кинула у Гаррі прокляття… — вона запнулася, судомно вдихнула, і солоні сльози нарешті покотилися по її щоках, залишаючи брудні доріжки. Вона навіть не підняла руки, щоб їх витерти, занадто виснажена емоційно.
— Я ніби повернулась в ту ніч, але не могла навіть підійти до Гаррі, що корчивмя в муках на моїх очах. 
Я відчувала, що хочу смертежера не просто зупинити. Я хотіла його знищити. Розтерти на порох. Щоб він більше ніколи, жодного разу не зміг нікого скривдити. Це була не просто справедливість, це була дика жага розправи, настільки потужна, що вона засліпила мій розум. Я була готова стати монстром, аби вбити монстра, але він, той смертежер просто ніби стояв біля Гаррі і сміявся, що робило мою ненависть сильнішою... 
І хоч десь у закутку думок я розуміла, що все було не так, але нічого не могла зробити...

​Рон нарешті підняв голову. 
Його очі були налитими кров'ю, а голос звучав неприродно низько, наче він щойно вийшов із затяжної битви.
— У мене було те саме. Я ненавидів того виродка за те, що він забрав Гаррі. А ще більше — за те, що я в тій клятій ілюзії не міг до нього добратися, як і ти! — він із силою вдарив кулаком по землі, здіймаючи хмару пилу та сухого листя.
— Не міг дістати його паличкою, не міг вдарити кулаком, не міг зупинити… не зміг захистити свого брата. 
Тінь тиснула саме на це — на мою нікчемність, на мою неспроможність бути поруч у той момент, коли він помирав. Вона змушувала мене ненавидіти власну безсилість так само сильно, як і самого вбивцю.

​Герміона обережно поклала тремтячу руку йому на плече. 
Рон не відсторонився — він лише важко схилив голову, зціпивши зуби так, що на щелепах заграли жовна. 
Це була спільна мовчазна клятва розділити цей тягар.

​Драко, який досі стояв нерухомо, наче мармурова статуя, нарешті заговорив. Його голос був абсолютно позбавлений емоцій, він звучав рівно, сухо і холодно, як шелест старого, ламкого паперу в склепі.

— Я ніколи не думав, що настільки сильно ненавиджу… самого себе.

Герміона підняла на нього повні сльози очі, а Рон завмер, дивлячись на Малфоя з сумішшю подиву, недовіри та дивної, нової для нього жалості.

​— Це почуття завжди було десь там, усередині, — продовжував Драко, продовжуючи дивитися в нікуди. 
— Глибоко. Темно. Під самим серцем. Я роками ховав це за родовою гордістю, за дорогими масками, за навмисною грубістю. 
Я навіть сам не знав, що воно там живе, поки ця потвора не витягла мою суть на світло. 
Я бачив кожну свою дрібну слабкість, кожну мить, коли я був лише покірною маріонеткою в руках батька чи Лорда… 
І я просто захлинався цією ненавистю до власного відображення. 
Тінь хотіла, щоб я розірвав себе зсередини. І вона майже досягла мети.

​Терра відчула, як горло стискає болючий спазм. 
Вони всі дивилися на неї тепер — три пари очей, сповнених болю, виснаження і глибокого, майже релігійного нерозуміння.
— Терро… — тихо, майже пошепки запитала Герміона, вдивляючись у її обличчя. 
— Як ти це зробила? Ти… ти справді зовсім нічого не відчувала? Жодного спалаху гніву? Ні жаги помсти тим, хто зруйнував твоє життя? Хоч крихітної краплі злості?
— Ми ледве вистояли під цим штормом, — додав Рон, дивлячись на дівчину з острахом, змішаним із надією. 
— Нас ледь не змило цією чорною водою. А ти стояла… наче скеля посеред океану. Наче вся ця концентрована ненависть просто розбивалася об тебе, не залишаючи навіть сліду.

​Драко підійшов ближче, дивлячись на неї найпильніше. 
Терра повільно вдихнула холодне лісове повітря, відчуваючи, як кожна клітина її нового тіла відгукується на цей момент істини.
— Я не знаю, як це пояснити логічно, — вона опустила погляд на свої долоні, які здавалися занадто білими в сутінках. 
— Я не відчувала ненависті, бо в моєму новому світі мені просто немає кого ненавидіти.
Всі, хто міг бути об'єктом мого гніву, всі, хто завдавав болю… вони вже мертві.
Вони пішли за завісу, забравши з собою всі причини для моєї люті. Тому в мені немає цього палива. Жодної іскри. Навіть найменшої тіні образи. 
— Я відчувала тільки глибоке, розриваюче нерозуміння, — продовжила Терра, і її голос вперше затремтів. 
— Я дивилася, як ви змінюєтеся прямо на моїх очах, як ваші аури стають чорними, як вугілля, як ви страждаєте від болю, якого я фізично не можу розділити з вами. 
Я відчувала страх… але це не був страх за моє життя. Це був жах за вас. 
За те, що я стою поруч, бачу, як вас розриває зсередини цей паразит, і абсолютно не знаю, як простягнути руку і врятувати ваші душі. 
Це була моя особиста агонія — безпорадність перед вашим стражданням.