48. Сліди того, що не має існувати

​Туман у Забороненому лісі вже давно перестав бути просто природним явищем чи наслідком нічної вологи. 
Він стояв щільною, липкою стіною, мовби якась прадавня й немилосердна сила навмисно звела цей бар’єр, щоб приховати від світу те, що не мало бути побачене жодним смертним оком. 
Це була біляста, майже відчутна на дотик субстанція, яка, здавалося, мала власну зловісну волю. 
Вона в’язла в легенях, заважаючи зробити повноцінний вдих, застилала зір сизим маревом і приглушувала звуки так само ефективно, як закляття німоти. 
У цій ватній тиші залишалося лише одне — важке, нерівномірне гупання власного серця, що віддавалося в набряклих від адреналіну та страху скронях.
​Після короткої, напруженої наради в таборі, де кожен погляд був сповнений підозри, мінотаври розділилися на три групи, щоб прочесати околиці. 
Терра, Герміона, Рон і Драко пішли окремо — їхній шлях пролягав на північний схил, у саму глибину хащів, туди, де сонячне світло ніколи не торкалося землі, дерева ставали вугільно-чорними, а їхнє коріння нагадувало переплетені вени стародавнього чудовиська, що заснуло в очікуванні жертви.
​— Там найгустіший туман, — ледь чутно прошепотіла Герміона, і її голос здригнувся, загубившись у сизій імлі. 
— Магія показує аномальне викривлення ефіру саме в тій точці. Якщо щось темне ховається в цьому лісі — воно буде там, у самому серці мороку.
​І вони пішли вперед, занурюючись у біле молоко, яке з кожним кроком ставало все більш ворожим.

Чим далі вони просувалися вглиб північного схилу, тим важче ставало дихати; повітря перетворилося на густу, залізну суміш, яку, здавалося, можна було різати ножем.
Кожна молекула кисню була просякнута липкою тривогою, що змушувала шкіру свербіти. Рон раз по раз різко озирався, тримаючи паличку напівзігнутою рукою і перевіряючи тили, наче чекав нападу зі спини.
​— Мені це геть не подобається. Тут… ніби тисяча невидимих очей дивиться прямо в потилицю, випалюючи дірки в мантії, — пробурмотів він, з силою стискаючи руків'я палички.

​Драко мовчав, зосереджений на кожному шелесті під ногами. Його обличчя перетворилося на бліду, неживу маску, але Терра помічала кожну дрібницю в його поведінці: він тримався до неї набагато ближче, ніж того вимагав протокол безпеки. Він ішов майже плече в плече, готовий у будь-яку мить прийняти удар на себе, інстинктивно створюючи навколо неї захисний кокон, який не могла пробити жодна тінь.
​Герміона раптом зупинилася і опустилася на коліна, торкаючись землі, де сірий мох був дивно, неприродно прим’ятий. Її пальці тремтіли, коли вона вказувала на сліди.
— Тут проходили. Нещодавно. Троє… — вона запнулася, вивчаючи борозни на ґрунті. 
— Один… він дуже сильно тягнув ногу. Бачите цей глибокий слід? Він не просто йшов самостійно, його волокли силоміць. Або він намагався чинити опір чомусь, що тягло його вперед.

​У ту ж мить Терра відчула, як щось крижане, слизьке й абсолютно чужорідне ковзнуло по її магічній аурі. 
Це не було фізичне торкання, не було ударом — це був подих самої смерті, що облизав її шкіру, залишаючи за собою слід інею. Вона завмерла на місці, відчуваючи, як дрібні волоски на руках стають дибки від первісного жаху.
​— Тут… щось є. Прямо зараз, — її голос звучав як натягнута струна. 
— Я відчуваю цей погляд. Він не просто спостерігає. Він голодний. Він оцінює нас, як дичину.
​Драко миттєво зреагував на її слова. 
Його паличка злетіла вгору, на кінчику зажевріло слабке бойове світло.
— Де саме? Кажи, де воно! — викарбував він, рішуче заступаючи її собою, наче щитом.

​Туман попереду раптом ворухнувся. Спершу це було тихо, ледь помітно, наче подих вітру в склепі. 
Потім пролунав важкий, вологий хрускіт суглобів, від якого заніміли зуби. 
З білястої мареви, розриваючи її, як стару тканину, повільно вийшов силует. Високий. 
З розлогими, гострими рогами. 
З колись масивними, могутніми плечима воїна. 
Це був той самий зниклий мінотавр, але від гордого захисника табору залишилася лише жахлива, спотворена оболонка. 
Його очі були порожніми, повністю затягнутими білою молочною плівкою, за якою не вгадувалося жодної думки. 
Тіло нещасного вигиналося під неймовірними, анатомічно неможливими кутами, а рухи були ламаними, смиканими й конвульсивними, наче він був дерев’яною лялькою, яку немилосердно шарпає за нитки невидимий божевільний ляльковод.
​Герміона різко підняла паличку, губи її беззвучно ворушилися, намагаючись згадати захисну формулу, але рука тремтіла так сильно, що кінчик палички описував хаотичні дуги.

Рон прошепотів, майже заїкаючись від огиди й жалю:
— Це… це справді він? Мерлінова борода, що вони з ним зробили? Він виглядає так, ніби його зламали і зібрали заново не в тому порядку.

​Драко зробив ще один крок уперед, остаточно перекриваючи Террі огляд на це магічне жахіття. 
Його голос був крижаним, хоча в ньому виразно пробивалася прихована паніка, яку він намагався придушити роками тренувань:
— Не підходь до нього, Візлі! Назад! Це вже не мінотавр. Це провідник. Посудина для того, що живе в тумані.

​Раптом повітря навколо них різко змінилося. 
Воно стало гірким, отруйним, з металевим присмаком крові на язиці. 
Це почалося з тихого, ледь відчутного тиску на мозок, який у лічені секунди переріс у справжню агонію душі. 
Спершу — нестерпний жар у грудях, наче в легені залили розплавлений свинець, а потім — пульсуючий, розриваючий біль у скронях, що з кожним ударом серця намагався витиснути очі з очниць. 
Тінь, що живилася їхньою ненавистю, нарешті почала свій головний бенкет, витягуючи на поверхню найтемніші куточки їхньої свідомості.

​Герміона різко вдихнула, схопившись за серце обома руками, ніби її грудну клітку щойно проштрикнули розпеченим невидимим лезом. 
Її зіниці розширилися, поглинаючи райдужку, а в глибині очей спалахнув несамовитий гнів, змішаний із гострим, як уламок скла, розпачем.
— Ні… — вигукнула вона, і цей крик був сповнений болю, який вона роками ховала за логікою та книгами. 
— Ті, у масках… вони знову тут! Вони забрали його! Це вони… Смертежери… Ненавиджу! Це вони вбили Гаррі! Це вони зруйнували все, що ми будували!