47. Ранок у таборі мінотаврів: Голод тіней

Ранок не приніс довгоочікуваного полегшення, на яке так сподівалися втомлені мандрівники.
Сонце, хоч і зійшло над горизонтом, здавалося хворим, вицвілим і блідим, наче його власну енергію хтось висмоктав за ніч. 
Його промені безсило в’язли в густому тумані, що стелився між деревами, як брудна, сіра вата, приховуючи коріння й перетворюючи ліс на лабіринт без входу та виходу. 
Терра відчувала, як ця липка вогкість просочується крізь тканину мантії, ніби ліс мав тисячі невидимих пальців, що намагалися залізти їй під шкіру, прозондувати її думки, скуштувати на смак її прихований страх. 
Кожен крок віддавався важким гулом у скронях.

​Коли вони нарешті підійшли до табору мінотаврів, серце Терри пропустило удар, а потім забилося в прискореному, тривожному ритмі. 
Усе навколо виглядало занадто нормально, і саме це лякало найбільше. Вогнища ледь тліли, випускаючи тонкі цівки диму, зброя була акуратно складена біля входів, намети стояли рівними, дисциплінованими рядами. 
Але ця нормальність була мертвою, позбавленою звичного гуркоту низьких голосів та брязкання металу. 
Повітря здавалося натягнутим до дзвону, ніби тисяча істот щойно кричали в один голос — і раптом замовкли, заціпенівши від жаху, який неможливо описати словами.

​Їх зустрів молодий страж, чия велична колись постать тепер здавалася згорбленою під невидимим тягарем.
Величезний, вкритий густим хутром воїн тримав свій важкий спис так, ніби той важив цілу тонну і міг будь-якої миті випасти з його тремтячих рук. 
У його очах, великих і зазвичай спокійних, тепер плескалося божевілля.
— Двоє поранені. Один зник, — голос мінотавра був тонким, надломленим, він зовсім не пасував його могутній грудній клітці.
— Що саме сталося? Який був напад? — швидко запитала Герміона, мимоволі притискаючись ближче до Рона, шукаючи в ньому бодай якусь опору.

​Страж лише пригнічено похитав головою, дивлячись у бік темних хащів:
— Ми не знаємо. Жодної битви, жодного вибуху. Вони просто повернулися з нічної варти… такими. Порожніми, наче з них випили колір і сенс життя. А третій… — він здригнувся всім тілом, і наконечник списа дзвякнув об камінь. 
— Він не повернувся взагалі. Від нього на посту залишився тільки запах паленої шерсті та нестерпного, потойбічного холоду.
​Їх провели до головного медичного намету. 
Всередині панував напівморок, розірваний лише слабким світлом магічних сфер, і стояв важкий запах старого заліза та застояної крові. 
Двоє мінотаврів лежали на низьких лежанках. Це були величезні, могутні істоти, здатні одним ударом кулака розколоти гранітну брилу. 
Але зараз вони виглядали так, ніби їх випотрошили, не торкнувшись плоті жодним лезом.
Їхні обличчя перекосилися в жахливій гримасі, очі закотилися так, що було видно лише білки з червоними, лопнутими прожилками. 
М’язи судомно сіпалися під шкурою, наче всередині них хтось невидимий намагався вирватися назовні, розриваючи тіло зсередини. 
Губи були чорними, потрісканими, а дихання нагадувало сухий свист вітру в порожній печері.
​Рон відсахнувся, його обличчя стало білим, як крейда, а на лобі виступив піт.
— Вони… вони взагалі ще живі? — прошепотів він, заворожений цим моторошним видовищем. 
— Це виглядає як… як наслідок Цілунку Дементора, але гірше.
— Вони ледве тримаються за цей світ, — Терра вже була біля них, схилившись над найближчим воїном. Вона відчула цей холод — він не просто оточував тіла, він виходив від них, наче вони самі стали джерелом мороку. Це не був звичайний зимовий мороз, а абсолютна, вакуумна відсутність тепла.

​Герміона обережно, кінчиками пальців, торкнулася руки мінотавра і тут же відсмикнула їх з коротким зойком, наче від опіку.
— Це не фізичні рани, Роне. Це магічний розрив цілісності ядра. Але це не прокляття, яке можна відбити «Протего»… Це виглядає так, ніби їхню власну магію розірвали вщент їхні ж власні, неконтрольовані емоції. Хтось або щось змусило їхні почуття стати зброєю проти них самих.

​Терра, не гаючи ні секунди на роздуми, витягла з глибокої кишені сумки старий, затертий блокнот у шкіряній палітурці. 
Той самий блокнот Снейпа з пожовклими, крихкими сторінками, який Макґонаґл передала їй. 
Вона швидко гортала аркуші, і почерк професора — гострий, нахилений, як лезо скальпеля — здавався зараз єдиним якорем реальності.
— Ось воно. «Зілля відновлення цілісності ядра при емоційному колапсі та розриві сутностей», — прочитала вона, її голос став твердим і командним. 
— Мені потрібен корінь мандрагори, дистильована жовч і порошок з крил нічного метелика. Швидко!
​— Звідки ти знаєш, що це саме те, що їм потрібно? — Драко зробив крок до неї, його очі звузилися. Він дивився на те, як впевнено її руки змішують інгредієнти прямо в похідному казанку, як точно вона відміряє кожну краплю, не вагаючись ні на мить. 
— Ти робиш це так, ніби ці рухи вписані у твої м'язи на рівні пам'яті крові...
— Я робила речі й складніші за цю, коли життя залежало від одного правильного подиху, — спокійно кинула вона, не підводячи очей від варива, що почало іскрити сріблом. 
— У моєму житті було занадто багато моментів, коли ціна помилки — смерть друзів. Ти вчишся швидко, якщо хочеш вижити.
​Вона обережно влила першу порцію зілля в рот мінотавру. 
Той здригнувся, ніби через його гігантське тіло пропустили розряд блискавки, спина вигнулася дугою. 
Потім вона повторила те саме з другим. Минуло кілька хвилин нестерпного очікування, протягом яких тиша в наметі стала настільки густою, що її можна було відчути на дотик. 
Нарешті, один із велетнів розплющив очі. Вони були каламутними, позбавленими колишньої іскри, але він нарешті зміг сфокусувати погляд на Террі.

​— Ти можеш говорити? — вона ніжно торкнулася його чола, яке раптово стало гарячим, як у лихоманці.
З грудей мінотавра вирвався лише хрипкий, тваринний звук, наче всередині нього ламалися сухі гілки.
— Спокійно. Дихай. Що саме сталося на варті? Що ви бачили? — голос Терри ледь помітно тремтів, попри всю її надлюдську витримку.