46. Драко й Рон: Тіні минулого під брезентом

У наметі панувала важка, майже залізна тиша, що тиснула на плечі сильніше за мокру тканину тенту. 
Старий магічний ліхтар, встановлений на хиткому ящику з-під зілля, тьмяно блимав, наче боровся за кожен відсоток світла. Його жовте проміння кидало довгі, ламані тіні на обличчя хлопців, перетворюючи їхні риси на гострі маски. 
Повітря було вологим і прохолодним, воно пахло дощем та прілим листям, але всередині було гаряче від напруги, що накопичувалася не днями — роками. Кожен видих здавався занадто гучним, кожен рух — викликом.
​Рон сидів на розкладному стільці, міцно обхопивши коліна, і його погляд раз по раз ковзав по Драко, наче лезо скальпеля. 
Він чекав.
Чекав на чергове виправдання, на звичну отруту, яку Малфой випльовував замість привітання, на ту саму холодну аристократичну маску, за якою той ховався все життя. 
Але Малфой сидів навпроти, просто на підлозі, спершись спиною на рюкзак. 
У його позі не було звичної зверхності — лише дивна, хвороблива розслабленість людини, яка більше не має сил тримати оборону.
​І в його очах Рон побачив щось таке, що змусило його замовкнути на пів слові.
Там була не просто втома від війни чи виснаження.
Там оселився страх, який Малфої ніколи не виставляли на показ, вважаючи це слабкістю, гіршою за зраду. 
Це був голий, обпалений страх людини, яка зазирнула в безодню і зрозуміла, що безодня впізнала її.
​Рон нарешті заговорив. 
Його голос звучав незвично низько, без тіні ворожості чи сарказму, лише з глухою вимогою правди:
​— Добре, Малфой. Ми тут удвох. Без свідків, без твоїх дурних понтів, без глядачів і моїх вічних спроб тебе підколоти. Давай нарешті знімемо цей спектакль. Говори. По-чесному.

​Драко повільно, майже механічно підняв голову.
Його обличчя в нерівному світлі ліхтаря здавалося висіченим з холодного мармуру — бліде, нерухоме, з гострими вилицями.
Але Рон помітив те, що Драко не міг контролювати: його губи злегка тремтіли, а пальці правої руки нервово перебирали ґудзик на рукаві.

​— Про що саме ти хочеш почути, Візлі? — голос був порожнім, позбавленим будь-яких інтонацій, наче луна з глибокого колодязя.
​— Про Терру, — відрізав Рон, нахиляючись ближче. 
— Про те, що ти витворяєш останній місяць. Про те, як ти на неї дивишся — наче вона останнє джерело світла в цьому проклятому лісі. І про те, що я бачив на стадіоні...
Не намагайся мені збрехати, Драко.
Я бачив не просто професійного ловця, який вчасно зреагував і врятував гравця.
Я бачив людину, яка божеволіла від первісного жаху. 
Ти так не боявся навіть тоді, коли Волдеморт ходив коридорами твого дому.

​Драко довго мовчав. 
Його погляд застиг на одній точці десь на підлозі.
Пальці судомно стиснули цупку тканину штанів, аж побіліли кісточки. 
Здавалося, він зараз вибухне, встане й піде геть у темряву, кинувши якусь чергову образу.
Але натомість він важко видихнув, і цей звук був схожий на хрускіт тонкої криги під ногами.
​— Я знаю, хто вона.
​Рон саме потягнувся до фляги з водою, що стояла поруч і якраз зробив швидкий ковток, намагаючись вгамувати сухість у горлі, і в ту ж мить захлинувся. 
Він кашляв так сильно, що обличчя почервоніло, а на очах виступили сльози. Фляга ледь не випала з рук. 
Коли Рон нарешті перевів подих і витер рот рукавом, то втупився в Драко з німим запитанням, у якому змішалися шок і недовіра.
​— Знаю давно, — продовжував Драко, все ще дивлячись у простір перед собою, ніби розповідав це не Рону, а самому собі. 
— Знаю, що вона — не якась там «далека родичка» з-за кордону. Що вона — це Гаррі.
Можеш не витріщатися так, Візлі. 
Я впізнав би ці очі навіть у пеклі, під будь-якою личиною, у будь-якому тілі. 
Світ може змінитися, магія може переписати клітини, але душу не сховаєш.
Я не сказав їй нічого... бо бачу, як вона боїться. Як кожен її рух пронизаний страхом викриття. Я чекаю, поки вона сама довіриться мені. Хочу, щоб вона обрала мене сама, як Драко Малфоя, а не через те, що я притиснув її до стіни своїм знанням.

​Рон повільно кивнув, намагаючись переварити почуте. 
Його мозок, звиклий до простих і зрозумілих схем «друг-ворог», відмовлявся вірити, що Малфой — цей самозакоханий егоїст — може бути настільки... терплячим. Настільки саможертовним у своєму мовчанні.
​— І ти... ти справді не злишся? — прошепотів Рон, і в його голосі вперше прозвучало щось схоже на повагу. 
— Тебе не нудить від того, що це Гаррі? Що все це — одна велика, божевільна містифікація Ордену, щоб зберегти йому... їй життя?

​Драко гірко, майже беззвучно всміхнувся, і ця посмішка була болючішою за крик.

​— На що мені злитися, Роне?
На те, що доля виявилася милосердною і повернула мені єдину людину, яка змушувала моє зачерствіле серце хоч якось битися? 
Ні... я пишаюся нею. Вона пройшла через таке пекло, яке ми з тобою навіть у найгірших кошмарах уявити не можемо. Стати жінкою, повністю змінити свою фізичну сутність, назавжди втратити минуле життя, своє ім’я, свою легенду... і при цьому залишитися собою. Тією ж впертою, відважною і нестерпною людиною. 
Я боюся за неї так, як ніколи в житті не боявся за власну шкуру. Бо я вже одного разу втрачав її. І вдруге я просто не виживу.

​Рон нахилився вперед, його очі звузилися від нерозуміння. Тепер, коли карти були на столі, він хотів знайти корінь цієї одержимості.
​— Чому? Чому ти так зациклений, Малфой? Все, що ти робиш — це вище мого розуміння. Ти ж ненавидів його всі шкільні роки!  Де взялася ця... любов?

​Драко вдихнув так глибоко і судомно, ніби йому раптом забракло кисню в усьому лісі.
Він заплющив очі, і на мить знову став тим зацькованим підлітком, яким був під час війни.
​— Я ніколи не ненавидів його, просто будучи ще фактично дитино, не знав як показати, що мене тягне до нього, тому просто боровся з цим відчуттям, так як вважав, що буде правильно. 
А тоді, тоді як батько сказав, що Поттер... я ніби помер.
Я справжній, колишній Драко Малфой помер тоді, коли прийшла звістка, що Гаррі Поттер загинув через пів року після фінальної битви, саме тоді я зрозумів ким був Гаррі для мене...
В коли я стояв біля тієї порожньої, символічної могили під дощем... у мені все вигоріло. До останнього нерва. Я просто ходив, дихав.Та всередині була величезна, чорна, холодна діра, яку неможливо було заповнити ні грошима, ні владою.
Я ненавидів увесь світ, ненавидів себе... за кожне слово, яке не сказав, за те, що я не був поруч, коли він... як я думав... помирав на самоті. 
Тепер, коли він тут, я не дам цій порожнечі повернутися. Навіть якщо мені доведеться стати її тінню до кінця днів.
— Але ж ти був далеко, Драко. Тебе не було поруч під час того нападу — Рон тихо перебив його, і в його голосі вперше за вечір прозвучала нотка щирого співчуття, а не підозри:
— Це не твоя вина, зрозумій. Ніхто — ні Грейнджер, ні навіть сам Дамблдор, якби він був живий — не міг передбачити таку підлість. Ти не міг зупинити те, що вже було запущено механізмом долі.