45. Пастка страху.

​Ліхтар, підвішений до центральної стійки намету, тихо тріщав, наповнюючи невеликий простір запахом розігрітої олії та хиткою грою тіней.
Його тьмяні плями ковзали брезентовими стінками, нагадуючи примарні пальці, що намагаються намацати вихід. 
Зовні Заборонений ліс жив своїм таємничим, хижим життям: він дихав сирою темрявою, шурхотів листям під лапами невидимих істот і лякав далекими, розрізаючими ніч криками птахів.

Але всередині намету панував штучний, майже крихкий затишок.

​Герміона вже вляглася, намагаючись знайти спокій у читанні при світлі палички, але Терра не могла навіть поворухнутися.
Вона сиділа на спальнику, обхопивши коліна руками так міцно, ніби це була її єдина опора в світі, що розвалювався. 
Її погляд застиг в одній точці на підлозі — так напружено і нерухомо, наче вона намагалася розгледіти в переплетенні ниток брезенту вихід із нескінченного лабіринту власних думок.
​— Чому не спиш? — голос Герміони пролунав м'яко, обережно розрізаючи густу, наелектризовану тишу. 
— Що саме тебе гризе, Тер? Це не просто втома від походу, я ж бачу.

​Терра довго мовчала, лише її уривчасте, важке дихання видавало внутрішню бурю. Вона відчувала, як кожне несказане слово, кожна замовчана правда тисне на груди, наче розпечене каміння, що не дає зробити повноцінний вдих.
​
​— Я боюся, Герміоно, — нарешті видихнула вона, і цей звук був більше схожий на болісний стогін, ніж на слова. 
— Справді боюся. До фізичної нудоти, до тремтіння в пальцях.

​Герміона відклала книгу і сіла поруч, підтягнувши теплу ковдру до плечей. 
Вона не перебивала, не намагалася втішити порожніми фразами, знаючи: греблю нарешті прорвало, і зараз потік правди вирветься назовні. 
Терра говорила тихо, майже пошепки, але кожне її слово падало в тиші намету, як крапля розпеченої кислоти на оголену шкіру.
​— Чого саме ти боїшся? — тихо запитала Герміона.
— Слизеринців, які шепочуться за спиною? Того, що чекає нас у лісі? Чи, може, завтрашнього дня?
​— Його. Себе. Нашої спільної правди, — Терра стиснула пальці так сильно, що кісточки на руках побіліли, нагадуючи мармур. 
— Я боюся того, що станеться, коли я нарешті знайду в собі сили відкрити рота і скажу все... І водночас я жахаюся тієї порожнечі, яка настане, якщо я продовжу мовчати. Я боюся, що він відвернеться. Щойно він почує, що я — це Гаррі, він не побачить дива. Він побачить лише довгий, ретельно спланований обман.
Драко подумає, що я гралася з його найсвятішими почуттями, що я цинічно знущалася над його горем, коли він оплакував мою смерть. 
Що я... не та жінка, до якої він встиг вже  звикнути, а лише спотворений привид минулого, який мав залишатися в могилі.

​Вона підняла очі, повні відчаю.
— Я боюся побачити в його погляді розчарування. Це вб'є мене швидше і надійніше за будь-яке темне закляття.
​
​Терра заплющила очі, намагаючись сховатися від реальності, і перед її внутрішнім зором, наче на старому кіноплівці, сплив кадр, який вона берегла в самому затишному, потаємному куточку своєї  пам'яті. 
Це був недавній спогад, але такий рідний:
​— Я пам’ятаю той ранок… у нашому домі, після покупки. 
На маленькій кухні, вже пахло омлетом,  кавою та магією, — вона посміхнулася крізь сльози, що вже почали застилати зір і котитися щоками.
— Сонце тільки-но почало пробиватися крізь вікна, висвітлюючи кожну пилинку в повітрі. 
Я готувала звичайну яєшню на двох — просто так, нічим не примітна рутина. 
А він... він просто спустився зі сходів. Сонний, зі скуйовдженим волоссям, у  білій сорочці з недбало закатаними рукавами.
​Вона схлипнула, витираючи щоку тильною стороною долоні, але сльози не зупинялися.
— Драко просто зупинився у дверях. Він не підходив близько, не намагався щось сказати, але повітря між нами в ту мить стало таким теплим, густим і справжнім... Він дивився на мене не як на випадкову знайому, не як на колишнього ворога чи союзника по нещастю.
Він дивився на мене так, ніби я — його остання гавань.
Його єдиний дім.
Ніби я — єдина правильна, чиста річ у всьому  зламаному, понівеченому війною світі.
​Терра затремтіла від болю та тепла цього спогаду.
— І я тоді, стоячи біля плити з лопаткою в руці, подумала:
— «Боже… я хочу, щоб так було завжди».
Я хотіла, щоб світ за вікном зник, щоб залишився тільки цей ранок. 
Щоб він просто був поруч. 
Щоб я кожного дня прокидалася і першим ділом бачила ці сірі очі, в яких більше немає холоду.
І тепер, коли я маю шанс відчути  це знову... я найбільше боюся стати тією, хто зруйнує цю мрію власноруч.

​Терра затремтіла всім тілом, наче від раптового пориву крижаного вітру, хоча в наметі було тепло. 
Її голос, зазвичай впевнений і дзвінкий, тепер зірвався на хрипкий, ледь чутний шепіт, у якому бриніла безнадія.

​— А тепер я в пастці, Герміоно. 
У найстрашнішій пастці, яку тільки можна уявити, — вона обхопила себе руками, ніби намагаючись не розсипатися на друзки. — Якщо я нарешті наважуся і скажу, що я — це Гаррі... той самий Гаррі, який "помер", до якого він приносив квіти на цвинтар, чиє ім'я він викарбував у своєму зболеному серці... він може просто зненавидіти мене за це повернення. 
Це не буде схоже на сварку чи образу.
Це буде гірше за падіння з мітли на замерзле поле. 
Бо тоді впаду не я — впаде весь мій всесвіт, який я так дбайливо збирала по шматочках. 
Все, що я дозволила собі нарешті відчути, кожна мить нашого спільного танцю, кожен випадковий дотик руки в бібліотеці — все це миттєво перетвориться на брехню.
В його очах я стану майстерною імітацією, жорстоким жартом долі.

​Герміона не витримала  муки подруги. Вона рвучко подалася вперед і обійняла подругу, міцно притиснувши її до себе, намагаючись передати хоч краплю своєї впевненості.

​— Терро… послухай мене уважно і припини себе катувати, — голос Герміони був м’яким, але в ньому відчувалася незламна сила. 
— Він уже зробив свій вибір. Ти просто до смерті чомусь боїшся повірити в очевидне: ти гідна бути коханою навіть такою неймовірною, майже неможливою ціною.
​
​Терра заперечно похитала головою, намагаючись відсторонитися, але Герміона рішуче взяла її за підборіддя, змушуючи зустрітися поглядами.
В очах Герміони не було сумнівів — лише гостра, як лезо, правда.
​— Ти бачила, як він летів до тебе? 
Тоді, на стадіоні, коли ти зірвалася з мітли? Ти пам’ятаєш хоча б секунду того моменту? — запитала вона, і Терра здригнулася, наче від удару, знову відчуваючи той паралізуючий холод невагомості. 
— Так… я пам’ятаю ...
​— Він летів так, ніби весь світ навколо нього в ту мить охопило полум’я, — продовжувала Герміона, і її слова карбувалися в тиші намету. 
— Ніби закон всесвітнього тяжіння більше не мав над ним влади. Ніби якщо він не встигне простягнути руку і вхопити тебе — він сам просто перестане дихати, бо повітря втратить сенс.
Ти чула, як він кричав, Терро? 
Це не був голос Драко Малфоя, якого ми знали. У нього голос рвався від такого первісного, голого відчаю, що в людей на трибунах холола кров. 
Він розривав повітря, як поранений звір, що втрачає єдине дороге йому створіння.
І коли він нарешті схопив тебе, притис до себе в тому падінні... він тримав тебе так люто, так відчайдушно, ніби твоє тіло — це єдине, що заважає йому остаточно збожеволіти.
​Терра відчула, як її серце боляче б’ється об ребра, немов пташка в тісній клітці, заважаючи зробити бодай один спокійний вдих.
​
​— Тоді вся школа нарешті все зрозуміла, — Герміона вимовила це твердо, як сталь. — Всі Слизеринці, які вважали його крижаним принцом, всі вчителі, навіть ті, хто вас щиро ненавидить або боїться. Всі побачили те, що ти досі вперто відмовляєшся прийняти. 
Ти — його єдина слабкість.
Його найбільший нічний страх. 
Його перший і останній вибір. 
Ти для нього тепер — усе, що залишилося від поняття "життя".