44. Напевно час поговорити...

Ліс зустрів їх не просто тишею, а справжньою стіною беззвуччя — густою, липкою і важкою, наче вологий оксамитовий туман, що забивав легені.

Кожен крок відгукувався в глибині хащів неприродним хрускотом: сухі гілки ламалися під підошвами, немов старі кістки, а повітря, просякнуте запахом плісняви та давньої магії, змушувало шкіру братися сиротами.
Група розтягнулася вузькою, ледь помітною стежкою, пробираючись крізь коріння, що випинало із землі, як вузлуваті вени якогось підземного титана.

​Терра відчувала кожен дюйм цього шляху. Вона трохи відстала, важко дихаючи. Плече, пошкоджене під час падіння на стадіоні, тепер не просто нило — воно пульсувало тупим, виснажливим болем. Нове тіло, хоч і було вщент наповнене стихійною магією, виявилося примхливим інструментом; воно ще не навчилося розподіляти навантаження, і кожен крок  здавався викликом. 
Вона зупинилася на мить, щоб перехопити лямку важкого рюкзака, яка врізалася в м’язи, і саме в цей момент — безшумно, ніби частина нічного туману відокремилася від дерева — поруч із нею виник Драко.
​Він не запитав дозволу і не промовив жодного слова втіхи. 
Малфой просто став поруч — так близько, що Терра відчула його сухе тепло крізь щільну тканину дорожньої мантії. 
Його довгі пальці впевнено перехопили шкіряні ремені, і наступної миті вага рюкзака зникла, залишивши лише раптове відчуття порожнечі та збентеження.
​
​Рон, який ішов за ними по п’ятах, немов заряджений арбалет, не витримав. 
Його обличчя, почервоніле від швидкої ходьби, перекосилося у скептичній гримасі. 
Він пильно стежив за кожним рухом Слизеринця вже котру годину, чекаючи на підступ.
​— Малфой, ти її переслідуєш, чи що? — пирхнув Візлі, і його голос пролунав занадто гучно в цій мертвотній тиші. 
— П’яти футів не можеш пройти, щоб не втупитися їй у потилицю. Може, даси дівчині спокійно подихати?

​Драко навіть не здригнувся. 
Його профіль, загострений, блідий і незворушний, нагадував мармурову статую в сутінках лісу.

Ця ігнорація розпалила Рона ще дужче. Відчуваючи підтримку мовчазної Герміони та власну раптову сміливість, він додав з отруйною усмішкою:
​— Чи ти часом не закохався у  «родичку Візлі»? Дивись, Малфой, це ж погана прикмета для Слизеринців — любити гриффіндорську кров. Твій батько, мабуть, уже готує для тебе окремий котел у пеклі за такі «манери».

​Рон коротко засміявся, очікуючи на звичний сценарій: зараз Драко мав би вибухнути, виплюнути щось про «зрадників крові» чи «брудних злиднів», і все повернулося б у звичне русло їхньої вічної ворожнечі. 
Терра й Герміона синхронно закотили очі, демонструючи всім своїм виглядом, що ці дитячі перепалки їм остогидли.
​
​Але Малфой не вибухнув.
Він зупинився так різко, що Рон ледь не врізався йому в спину. 
Повільно, з якоюсь хижацькою грацією, Драко повернув голову. 
Його очі, холодні й сірі, як лід на Чорному озері, вп’ялися в обличчя Рона.
​— Все можливо, Візлі, — промовив він тихим, але неймовірно чітким голосом, від якого по спинах присутніх пробіг холодок. — Світ здригається, часи змінюються. І люди, як не дивно, теж мають властивість ставати іншими. Тобі варто спробувати якось на дозвіллі.

​Повітря навколо них, здавалося, завібрувало від раптового викиду магічної енергії. 
Рон поперхнувся власним сміхом, так і не закривши рота. 
Це не була образа — це було визнання, яке не вкладалося в жодні рамки їхнього минулого. 
Драко лише злегка сіпнув плечем, ніби кинув мідну копійку набридливому жебраку, і пішов уперед, легко несучи два рюкзаки, залишаючи друзів у заціпенінні.
​— Що… що він щойно сказав? — прошепотіла Терра. Її серце пропустило удар, а потім закаталахало десь у самому горлі.
— Що це було? — Рон кліпав очима, виглядаючи так, ніби його щойно приголомшили бладжерсом прямо в лоб. — Я ж… я ж просто жартував! 
Він мав сказати щось про моїх батьків! Про те, що ми селюки! Він не мав права… просто погодитися!

​Герміона, яка до цього мовчала, лише тепер відірвала погляд від постаті Слизеринця, що танула в тумані попереду. В її очах світилася суміш тривоги та глибокої аналітичної цікавості.
​— Видно, твій жарт зрозумів лише ти, Роне, — тихо і якось занадто серйозно відповіла вона, підбираючи поли мантії. 
— Бо Малфой, здається, зовсім не жартував...

​​Вони заглиблювалися в хащі ще кілька годин, і з кожним кроком цивілізований світ Гоґвортсу здавався все більш ефемерним, немов солодкий сон. 
Сонце остаточно зникло за горизонтом, залишивши по собі лише криваву смугу, яка швидко згасла, і ліс потонув у вугільних, непроглядних тінях. 
У цьому мороці Терра відчувала присутність Драко кожною клітинкою шкіри, кожним нервовим закінченням.
Він не йшов поруч — він був самою її тінню.
​Щоразу, коли її нога спотикалася об підступне, вкрите мохом коріння, його рука миттєво, майже інстинктивно опинялася поруч. 
Його пальці твердо підтримували її під лікоть, не даючи впасти, і щоразу цей короткий контакт відгукувався в її тілі розрядом статичної електрики.

​Терра відчувала, як у грудях щось болісно і водночас солодко стискається. 
Що він робить? — билося в її голові. 
Чому він так відверто, майже зухвало відкидає всі маски перед очима інших?

А Драко поводився так, ніби це було єдиним природним законом у цьому лісі — охороняти її, дихати з нею одним повітрям, бути її невидимим щитом. У його мовчанні було більше зізнань, ніж у будь-якій промові.
​
​— О, дивіться, яке чудове місце! — раптом вигукнув Невілл, і його голос пролунав наче свято серед цієї гнітючої тиші.
Вони вийшли на невелику галявину, яку охороняли стародавні дуби, чиї крони спліталися високо вгорі, створюючи природний купол.
— Тут просторо, і нас не так багато — помістимося всі. Кентаври згадували це місце, воно священне. Кажуть, сюди не наважується заходити жодна нечисть. Тут ми в безпеці.
​Студенти, виснажені походом, почали скидати речі, але напруга не зникла — вона просто змінила форму. 
Рон, який весь цей час йшов похмурий, занурений у власні важкі думки, раптом випростався. 
Його голос, зазвичай сповнений жартів, зараз пролунав незвично твердо, з тими командирськими нотками, які з’являлися в нього лише в найкритичніші моменти.
​— Значить так, слухайте всі, 
— Рон обвів поглядом групу. 
— Правила безпеки понад усе. Дівчата ночують разом у великому наметі, так буде надійніше. Хлопці — по двоє в малих, щоб можна було швидко зреагувати на тривогу.