43. Плани змінюються...

​Майже тиждень промайнув для Терри у дивному мареві, де час розтягувався і стискався одночасно. 
Вона ледве встигала фіксувати, як кардинально переінакшується простір навколо неї.
Після того доленосного ранку в лікувальному крилі, коли стіни ще пахли зіллям та страхом, між нею й Драко встановилася хистка, майже надприродна рівновага.
​Це було схоже на небезпечне ходіння по тонкій кризі посеред весни: обоє усвідомлювали, наскільки глибока безодня під ними, і обоє боялися зробити надто різкий крок, щоб не провалитися в океан незворотних зізнань. 
Проте сила тяжіння була куди потужнішою за інстинкт самозбереження. 
Вони не могли, а головне — не хотіли відриватися один від одного, тримаючись на тій межі, де дружба перетворюється на щось значно небезпечніше і прекрасніше.

​Тепер вони сиділи поруч набагато ближче, ніж того вимагали норми пристойності чи звичайна приязнь.
Їхні розмови перетворилися на напівшепіт, наче кожне слово було коштовністю, призначеною лише для вух партнера.
Коли вони дивилися один на одного, погляди затримувалися на частку секунди довше, ніж дозволяв етикет, і в ці моменти повітря навколо них починало буквально іскрити статичною електрикою.
​Драко сміявся — і в цьому звуці було стільки непідробної, хлоп’ячої щирості, скільки він не дозволяв собі з самого дитинства. 
Але під цим сміхом ховалася напруга. Щоразу, коли їхні руки випадково стикалися — чи то під час передачі старого сувою в бібліотеці, чи просто за обіднім столом — обоє на мить завмирали. 
Це був не просто дотик, а справжній розряд струму, що прошивав хребет.
І хоча жоден не наважувався вголос згадати той жах на стадіоні, його напівпритомне зізнання чи те, як він ледь не збожеволів, бачачи її нерухоме тіло, — тиша між ними була красномовнішою за будь-які слова. 
Вони старанно грали в гру «все як завжди», хоча обидва знали: старого «завжди» більше не існує.
​
​Тиждень видався виснажливим.
Терра з головою поринула у викладання захисту від темних мистецтв, намагаючись опанувати власну силу і передати ці знання іншим. 
І на кожному занятті, без жодного винятку, вона бачила його.
Драко незмінно займав місце в першому ряду, прямо навпроти її викладацького столу.
​Він не просто слухав — він вбирав кожен її рух, кожен жест. 
У його сірих очах тепер читалося не лише звичне захоплення, а якась глибока, майже фатальна відданість і мовчазна підтримка. 
Він став її тінню, її невидимим щитом. Звісно, це не лишилося непоміченим. 
Рон і Герміона спостерігали за цією німою сценою з красномовними виразами облич «ми все бачимо і все розуміємо».

Рон, чиє терпіння явно добігало краю, одного разу навіть наважився на прямий випад. 
Проходячи повз Малфоя після уроку, він кинув через плече коротке й суворе:
— Знаєш, Малфой, думаю, нам з тобою таки час поговорити по-чоловічому.

​Драко лише криво, майже по-світськи всміхнувся у відповідь.
Він не відвів погляду і не злякався — він прийняв цей виклик так само спокійно, як приймав новий світоустрій, де Терра була центром його всесвіту.
​
​Однак справжня ціна цієї ідилії наздоганяла Терру вночі. 
Кожного разу, коли вона заплющувала очі, темрява малювала перед нею одну й ту саму картину: обличчя Драко, перекошене від голого, нестерпного відчаю, і його очі — два сірих озера болю.
​Вона відчувала це на якомусь метафізичному рівні: щось усередині цього гордого Слизеринця остаточно зламалося під час того падіння. 
Але воно не розсипалося на друзки.
Воно зрослося заново, змінивши форму, і тепер весь його внутрішній стержень був викуваний навколо неї. 
Це лякало і заворожувало водночас.
Терра розуміла, що стала для нього не просто другом чи соратником, а точкою опору, без якої його світ знову завалиться в темряву.

​​У п’ятницю, коли останні промені вже  холодного сонця ледь торкалися верхівок веж Гоґвортсу, до Терри підійшов Філч. 
Його постать, що виникла з тіні коридору, здавалася ще більш згорбленою, а обличчя — похмурішим, ніж зазвичай. 
Він не просто приніс звістку, він приніс із собою передчуття біди.
​— Професорко Гаріо, — проскрипів він, і цей звук нагадав іржаві петлі підземелля. — Директорка просить вас у свій кабінет. Негайно. Жодних затримок.

​Терра відчула, як холодний липкий страх повільно пробіг по спині, зачіпаючи кожен нерв. 
Вона піднялася знайомими гвинтовими сходами, промовила пароль горгульї, і важкі двері до кабінету Макґонаґл беззвучно відчинилися. 
Мінерва сиділа за масивним столом — як завжди сувора, зібрана, зі спиною, прямою, наче натягнута струна. 
Але в її очах, за склом окулярів-половинок, Терра помітила рідкісну, майже невловиму тривогу, що межувала з розпачем.

​— Професорко Гаріо, сідайте, — почала Мінерва, оминаючи будь-які ввічливі вступи. Голос її був сухим. 
— У нас проблема, яка вимагає негайного втручання. Кентаври повідомили про  жорстокі напади невідомої істоти в глибині Забороненого лісу. Двоє їхніх воїнів тяжко поранені. Один безслідно зник. Ми не можемо дозволити собі розкіш ігнорувати це, коли невидима загроза дихає прямо в обличчя школі.

​Терра миттєво напружилася. 
Вона відчула, як у її венах прокидається старий, майже забутий інстинкт бійця — той самий, що змушував серце битися рівно під час облоги.

— Що саме ви хочете, щоб я зробила? — запитала вона, і її голос став таким же сталевим, як у директорки.
​— Ви, як викладач із захисту, берете групу старшокурсників і вирушаєте в ліс. З наметами, запасами харчів та медикаментами. Це не буде простою прогулянкою чи демонстрацією заклять — це справжнє вистежування хижака. Це займе не один день, і, можливо, не одну ніч.
​
​Терра кліпнула, на мить приголомшена масштабом відповідальності.
— Професорко… а як же бал? — вона згадала розвішані по замку прикраси та очікування в очах студентів. 
— Вони чекали на нього тижнями. Це була їхня єдина радість після останніх подій.
​Макґонаґл важко, майже болісно зітхнула і потерла скроні.
— Бал переноситься на невизначений термін. Зараз безпека кордонів лісу — наш єдиний пріоритет. Оголошення вже висить у головному холі. Ваше завдання — передати по зв’язуючому амулету всім старостам факультетів: збір старшого курсу з повним спорядженням — через дві години на подвір'ї. 
Наголосіть: це практика. Добровільна.