42. Ранок після падіння: Прозорість

​Після ліків віт повертався до Терри повільно, наче проступаючи крізь густий ранковий туман. Спершу з’явилося бліде золото сонця на стінах лазарету, потім — запах цілющих трав і свіжих простирадл. 

А потім прийшло відчуття тепла. 

Справжнього, живого тепла руки, що тримала її долоню.
​Вона розплющила очі.
​Драко сидів поруч.

 Він уже не спав — він боровся з самим собою. Його погляд був прикутий до їхніх переплетених пальців; він дивився на них з такою напругою, ніби боявся навіть дихнути. 

Наче ця єдина точка дотику була тонким льодом, що міг тріснути в будь-яку мить.
​Помітивши, що вона прокинулася, Драко різко відсмикнув руку. 

Це був швидкий, майже нервовий рух, ніби його спіймали на місці злочину.
​— Тебе відпускають, — сказав він тихо. Голос був хрипким і надтріснутим, наче кожне слово давалося йому з боєм. 

— Мадам Бонні сказала… берегтися. Ніяких польотів. Тиждень.
​Терра обережно підвелася, відчуваючи легке запаморочення та відлуння болю в ребрах. 

Драко миттєво підхопився, його руки мимоволі сіпнулися вперед, щоб підтримати її, але він зупинив себе на півруху. 

Він завмер, стиснувши кулаки, і виглядав дивно — розгубленим і неймовірно винним.
​— Ти… все добре? — запитала вона, вдивляючись у його бліде обличчя.
​Він важко ковтнув, уникаючи її погляду. Його аристократична маска була розбита, і він не знав, як зібрати уламки.
​— Я… вчора… — він потер шию, дивлячись кудись у вікно. 

— Я був… занадто. Занадто близько. Занадто різкий. Занадто емоційний. Я… злякався.
​Він вимовив це останнє слово так, ніби воно було найважчим зізнанням у його житті. 

Для Малфоя визнати страх було рівносильно капітуляції.
​Терра усміхнулася ледь-ледь, відчуваючи, як серце стискається від ніжності.
— Я знаю.
​Він нарешті підняв на неї очі. І в них знову спалахнуло все те, що вона бачила в небі під час падіння: той самий первісний жах, паніка і щось настільки глибоке й інтимне, що він досі не наважувався дати цьому ім'я.
​— Я не мав права так… тримати тебе, — прошепотів він, і в його голосі почулася гіркота. 

— Кричати на весь стадіон. Хапати тебе. Це було… неправильно. Я не мав виставляти все це напоказ.
​— Це було чесно, — просто відповіла вона.
​Ці три слова вдарили його сильніше, ніж будь-яке закляття. Драко застиг, наче вкопаний.
​— Я не хотів налякати тебе своїм… безумством.
— Ти не налякав.
— Я був не собою, Терро.
— Ні, — вона похитала головою. 

— Ти був саме собою. Тим Драко, якого я… якого я знаю.
​Він заплющив очі на секунду, вбираючи ці слова. Вони одночасно ранили його і лікували рани, яких не бачила мадам Бонні.
​— Терро… — він знову відкрив очі, і тепер у них була кришталева прозорість. 

— Я не знаю, що саме з нами відбувається. Це все… за межами мого розуміння. Але я не хочу, щоб ти думала, ніби я користуюся моментом. Твоєю слабкістю. Тим, що ти поранена. Я не хочу бути тим, хто тисне.

​Терра зробила крок до нього. 

Повільно. Обдумано. Вона бачила, як він напружився, ніби очікуючи удару, але вона лише підійшла ближче, порушуючи ту саму дистанцію, про яку він так піклувався.
​— Я так не думаю, Драко.
​Він дивився на неї так, ніби вона була єдиним світлом у найтемнішій кімнаті світу. Його захисні бар'єри руйнувалися один за одним, залишаючи лише голі почуття.
​— Добре, — прошепотів він, і в цьому слові було стільки полегшення.

 — Тоді… ходімо. Тобі треба вийти звідси.
​Він подав їй руку. 

Але тепер це не був жест відчаю чи паніки, як учора на траві стадіону. Він простягнув долоню тихо, обережно, майже побожно. Наче пропонував їй не просто підтримку, щоб дійти до кабінету, а щось набагато більше. 

Свою довіру. Свою вразливість. Себе.
​Терра вклала свою руку в його.
​У ту мить, коли їхні долоні зімкнулися, вона відчула, як між ними остаточно зникло все наносне. Вона знала: від сьогодні все вже не так, як було раніше. І ніколи не буде.
​Вони вийшли з лазарету разом, і хоча попереду була невідомість і таємниця її минулого, зараз вона відчувала себе в безпеці. 

Вперше за довгий час.